Оголошення про вечірку на сторінці у ВКонтакте

Оголошення про вечірку на сторінці у ВКонтакте

На сторінці в одній із соціальних мереж сайт, який має пряме відношення до діючого заступника голови адміністрації, кілька днів тому  повідомив про проведення в “Шайбі» пінної вечірки. Після чого Здолбунівська сотня самооборони закликала здолбунівчан пікетувати цей захід, адже, на їхню думку, розваги в час війни не на часі, та й відвідувачами таких вечірок здебільшого стають неповнолітні.

На мою думку, логіка в таких міркуваннях є – особливо якщо звернути увагу на столичних «мажорів», що за один вечір у нічних клубах Києва просаджують на випивку суми, співмірні  з необхідними для екіпірування одного солдата (а це десятки тисяч гривень). Водночас збіднілі люди в провінції, заколисані солодкими президентськими розмовами про перемир’я, інколи здивовано запитують волонтерів під час збору грошей: «А що, хіба ще треба допомагати?! Там же тихо. Та й забезпечені солдати всім необхідним». Не тихо, і не забезпечені. Але справа наразі в іншому – чи проводити в місті розважальні заходи, і якщо проводити, то як?

Пікет фактично не відбувся. Ще перед початком заходу керівництво клубу запевнило, що неповнолітніх не пропускатимуть, а пильна увага міліції (через розголос про можливий пікет у соцмережах) і справді дозволяла на це сподіватися. Так що десяток активістів сотні, які певний час постояли-поговорили біля «Шайби», пікетом назвати важко.

Що ж далі? Адже, підкреслюю, на мою  думку – питання таки є. Звісно, навіть під час найжорстокіших воєн життя все одно йшло собі своєю чергою: люди закохувались, одружувались, народжували дітей, святкували різні свята. Це нормально, бо інакше б за століття воєн людство вимерло б. Та й, як сказав вчора один солдат, не оголошувати ж траур на кілька років по всій Україні.

Водночас треба визнати – суспільство не просто звикло до війни: воно відгороджується від неї мурами. І частинка цих мурів – бучні свята, від яких українці не відмовились. Минулоріч одна моя знайома, видаючи доньку заміж, журилась тим, що весілля було аж занадто скромне, бо дочка сказала: «В країні війна, я не хочу свята на три дні». Дівчина молодець – все правильно розуміє. Але скільки їх таких?

Вчора ж з «вісімки» якраз у час оголошеного пікету повертались сотні людей. Там цілий день пили й відпочивали, і ніхто нікого не пікетував. І це правильно. Інша справа, що той сон розуму, в який все більше впадає наше суспільство, ігноруючи війну, може народити чудовиськ. Ми вже не захоплюємось нашими солдатиками – вони нас дратують! Вони ж інколи п’ють, інколи жорсткі і жорстокі, інколи просто своєю присутністю нагадують про те, що поки ми тут, хтось стає героєм там. А для частини людей визнати когось героєм складно. Як і визнати своє власне боягузтво  – кількість тих, хто правдами й неправдами не йде служити, просто вражає.

Я проти пікетів розважальних заходів. Я за те, щоб тут, у мирному місті, життя йшло, як і належить. Але з постійним нагадуванням про те, що там, в окопах і бліндажах, сотні наших земляків, наших хлопців. Інакше за кого вони там другий рік втрачають здоров’я, а інколи й життя?

X