На останній сесії Здолбунівської міської ради не було проголосовано рішення «Про дозвіл на розроблення детального плану території Комунальному підприємству «Здолбунівське». За нецікавою і незрозумілою назвою було рішення, яке дозволяло будівництво «пам’ятного знаку загиблим воїнам-афганцям  по вулиці Шкільна». Уточнимо, що мова йде про сквер біля «Шайби».

Залишимо за дужками формулювання в офіційному рішенні – ніяких «воїнів-афганців» не існує. Є учасники бойових дій на території інших держав. Так, довго і складно, проте це юридично правильний термін. Проте зараз не про це.

Отже, пам’ятника поки що не буде. Принаймні до наступної сесії, коли збереться необхідна кількість депутатів і рішення таки приймуть. Основним противником цього рішення був депутат Микола Орлов, який сказав, що він проти перетворення Здолбунова на місто пам’ятників. Я б хотіла уточнити: не можна перетворювати місто на місце кітчу і несмаку. Пам’ятників багато не буває, але ж не таких!

Скажіть, хто нам вбив у голови, що не можна руйнувати пам’ятники? Ні, я не про надмогильні. Там, де люди поховані, – особливі місця. І то вони час від часу вимагають переосмислення і втручання, як поховання в парку, де вже реконструкція проситься років двадцять. Я про звичайні різні пам’ятні знаки. Вам подобається пам’ятник Миколі Приходьку? Безвідносно до його політичної долі – як естетичне явище? Цей спотворений часом бетонний монстр символізує не перемогу і звитягу, а вперте бажання окремих осіб вчепитися в минуле, знущаючись над пам’яттю зображеного. Бо те, на що схоже обличчя Приходька, нагадує лише про Гелловін. Може, варто пожаліти людину, знести це страхіття і подумати про адекватну сучасну заміну?

Фото – Ольга Климкович

Але ж не Приходьком єдиним… Є ті, кому подобається надмогильний примітив, присвячений ліквідаторам Чорнобильської катастрофи? Здолбунівчани, які ризикували життям і здоров’ям, працюючи в зоні АЕС, отримали доволі дивне відзначення. А які струни наших душ може зачепити цей пам’ятник, які роздуми викликати? Кому хочеться біля нього сфотографуватися?

На жаль, не менш стилістично застарілі і пам’ятник Тарасу Шевченку, і більш сучасні Уласу Самчуку і Степану Бандері. Але вони хоч не викликають негативних емоцій. Найбільш вдалий пам’ятник – жертвам голодоморів і політичних репресій. Традиційний, але принаймні викликає саме ті емоції, які й має – співчуття, трагізму, навіть розпачу від невідворотного.

Отже, про фразу Миколи Орлова. Він правий – місто не повинне нести на собі цей відбиток суцільної трагедії. Так, герої  народжуються на могилах героїв. Але не тоді, коли ми в скорботі ридаємо на тих могилах, а коли відчуваємо гордість за нескорену націю. А наша концепція пам’ятників передбачає суцільний трагізм.

Що з цим робити? Навчитися думати, шукати нові ідеї. Вони, повірте, не завжди найдорожчі. Подивіться, які цікаві пам’ятники тим же ліквідаторам аварії на ЧАЕС споруджені в Іршаві та Ковелі, як вони прикрашають собою міський простір.

У багатьох містах України є дуже цікаві незвичайні пам’ятники. Є мукачівський сажотрус, київський кіт Пантелеймон, ужгородські мініатюри (пошуки яких перетворюються в цікавий туристичний квест). Є й традиційніші, але неймовірно гарні – як пам’ятник Соломії Крушельницькій у Тернополі чи перший спудей в Острозі. А Наталка Полтавка, що стала частиною фонтану в Кропивницькому? Цей перелік уже доволі великий, Україна стає частиною світового культурного і туристичного простору. Проте наше місто тут пасе задніх. От у Бердичеві в середмісті стоять пам’ятні знаки підприємствам, що прославляють місто. Тут і пивний кухоль, і м’який диванчик, і чоловічий костюм… Усе цікаво, креативно, біля кожного хочеться сфотографуватися.  У нас немає нічого, що б стосувалося залізниці, цементного заводу чи іншої галузі… Написала й подумала: хай, може, й не буде, бо ж знову виникне сувора фігура дядька в робі з поглядом вдалину…

До речі, подивіться,який пам’ятник Степану Бандері запропонувала одна з творчих груп Рівному. Його, на жаль, не буде – нам миліші монументальні одоробла, повз які байдуже проходить публіка… 

А ще б хотілося, щоб ми мали відвагу і фантазію втілювати такі ось цікаві проекти. Щоб місто було щасливим, позитивним, щоб у ньому хотілося жити й повертатися до нього. Для цього треба перестати боятися приймати нестандартні рішення, навчитися переформатовувати звичний простір. І творити – спочатку в уяві, а потім і в дійсності.

Антверпен, Бельгія

X