Провінційна пиятика замінила здолбунівчанам свято будівельників

Провінційна пиятика замінила здолбунівчанам свято будівельників

Відразу зазначимо: цей матеріал – цілком суб’єктивна думка. Але не редакції сайту, а багатьох людей, які брали участь у святкуванні дня будівельника в неділю на селищі цементників. Саме тому ми таки вирішили її оприлюднити.

Зазвичай здолбунівські свята бувають цікавими, теплими і домашніми, що компенсує відсутність коштів чи креативних ідей. Проте цього разу головним гаслом святкування було його «повернення» зі Здолбунова, так би мовити, головного на селище. Саме на цьому, як і на безмежній вдячності присутніх адміністрації ВАТ «Волинь-цемент» і взагалі якійсь адміністрації (мабуть, районній державній))), постійно наголошував ведучий зі сцени. Так от сцена справді була чудова – ні місто на своє свято, ні районні установи культури такої собі дозволити не можуть. Але на сцені відбувалися сумні в своїй провінційній убогості речі – як і поза нею. Дівчатка, які співали одним голосом примітивну попсову пісеньку з назвою «Я хачу замуж», тітоньки з тріо «Небо України», одягнені, як їм здається, по-циганськи, та ще й з російськомовною піснею з репертуару Кадишевої – ну скажіть, де ще можна знайти такий несмак? А коли зі сцени пенсійного віку «рокери» почали проказувати текст про те, як вони «на посьолку» вчилися пити й курити, настав апофеоз безглуздості всього, що відбувається. Справді професійним був саксофоніст А. Кізім, як завжди «Візерунки», хоч цього разу в усіченому складі, та ще хлопець з Рівного на прізвище Буняк. Їх і слухали справді з цікавістю.

Ну але хай би непрофесійність, але що святкували? Свято не мало режисури, не мало жодної концепції. Ну якщо вже тішилися тим, що воно повернулося на селище (і справедливо), то треба ж було це використати для згуртування громади, де всі один одного знають десятиліттями. Адже чужий ведучий, стандартні слова не принесли душевного тепла. Натомість громада активно гуртувалася навколо – за допомогою алкоголю. Ми не знаємо, навіщо там була міліція, якщо мами зі склянками горілки в одній руці і з дітьми в другій були геть непоодиноким явищем. Причому пиятика була повальною і повсюдною. Тут же щось розписували діти – і тут же пили їх батьки. Ну можна ж було хоч розділити зони розваг і зони, так би мовити, харчування!

І ще одне: люди нарікали, що небідний завод, який витратив на засекречене свято десь на кар’єрі чималі кошти, не додумався проплатити розваги присутнім дітям – те ж катання на поні чи каруселі. Звісно, це справа власника, на що витрачатися під час свята, але свята якраз і не було – провінційна пиятика біля недобудованої школи виглядала картинкою з невдалого фантастичного фільму.

А шкода, бо селище, як і всі працівники будівельної галузі, таки заслуговувало більшого.

X