img_5968Засипаний осіннім листом невеличкий сквер на 142км у Здолбунові виглядав би казково, якби не могила з високим хрестом. Саме тут, на місці, яке ще в сімдесяті називали «стрєльбище», страчували після радянської окупації в’язнів тюрми. Сюди ж з тієї самої тюрми привозили тіла тих, кого розстріляли ще там, у підвалах на Фабричній. Полита кров’ю повстанців, та й просто звичайних українців земля тепер виглядає мирною і світлою. Але люди, які прийшли на Покрову помолитися спільно за душі вбитих російськими окупантами предків, пам’ятають, що було тут сімдесят років тому.

img_5974Пройшов час, а ворог у українців той самий. І відзначення Дня захисника України, розпочате на 142км, продовжилось у районному будинку культури тією ж темою – війни з одвічним непримиренним ворогом: Російською імперією, як би вона не називалась у різні часи.

img_5992Заповнений зал будинку культури здригнувся від звуків барабанів – гурт «Ритми планети» Здолбунівського вищого професійно-технічного училища залізничного транспорту відбив бойовий ритм нашого непростого часу, налаштувавши всіх на військовий лад.

Проникливі слова ведучих Тетяни Гапончак і Олега Ягелюка викликали сльози не лише в присутніх, а і в них самих. Відеоряд про війну в контексті Здолбунівщини, створений учасником бойових дій Олексієм Козачком, доповнював враження. Адже ми не так святкуємо, як з тривогою відзначаємо день тих, хто й сьогодні на передовій. Хто вже третій рік боронить наші домівки від московської орди.

Коли на екрані по черзі з’являлись фотографії наших загиблих земляків, а ведучі розповідали про них, плакали чи не всі присутні в залі. Згадували нашого першого – Тараса Якимчука, світлого юного хлопця. Хтось згадував запах крові, поту і пороху від речей «кіборга» Василя Жука; хтось дорогу до Дерманя, якою везли Андрія Бріка – а вздовж усього шляху люди на колінах встеляли дорогу квітами. Комусь згадалось, як вірили, що Льоша Сапожніков виживе, що ще раз посміхнеться на фоні «айдарівського» прапору – а він помер, не приходячи до тями. Як шукали Юру Дацюка, навіть через «сєпарські» канали – а потім страшна експертиза ДНК. Як ховали Павла Петренка через багато місяців після загибелі. Як привезли в Богдашів закатованого Романа Віднічука. Як щойно відправили передачу Саші Шолудьку – і ось його немає… Євген Рєпін рятував товариша, а сам загинув… Віктор Микитюк, Андрій Ярошенко, Сергій Шолудько, Руслан Палійчук померли за різних обставин, але через війну… І вже після демобілізації трагічно обірвалось життя Михайла Овдіюка і Андрія Прокопчука. Це були найважчі хвилини цих урочистостей. І як же шкода, що не пережили їх ті наші земляки, для яких війни не було і немає. Може, хоч так би дійшло, кому вони завдячують своїми селфі в мирному місті…

Представники влади вручили державні нагороди – посмертно і живим. Говорили про вдячність і подвиг. Можливо, це дуже суб’єктивна точка зору, але всім чоловікам, які не були на фронті, краще взагалі нічого про війну не говорити.

Бо коли вийшов Олексій Козачок зі своїми щирими спогадами, коли Сергій Гридін згадував свої бойові дні – це було так зворушливо і по-справжньому, що всі правильні слова непричетних до війни зблідли і знецінились. І Олексій, і Сергій говорили спокійно й без пафосу, як зазвичай справжні бійці. Але саме їхні слова були дуже потрібними і доречними.

Як і квіти мамам загиблих хлопців, вручені їх живими побратимами… Страшно, але так тепло й душевно…

 Альона Ляшенко виконала пісню «Повертайся, солдате», а Михайло Мельник запропонував публіці свій варіант знаменитої пісні Святослава Вакарчука «Обійми мене». Учасники студії естрадного співу «Джем» виконали відому пісню «Повертайся живим», а Олександра Стеценко подарувала присутнім свою інтерпретацію ще однієї пісні Вакарчука «Не твоя війна». Ансамбль «Візерунки» завершив програму піснею «Не сумуй».

Проте найбільше вразили глядачів два номери за участю дітей. Виступ малюків з «Ладоньок» був дуже зворушливий – дітки говорили і співали про Україну, яка неодмінно переможе окупантів. А ансамбль «Іскринка» разом з Іриною Мельник виконав пісню «Мій тато герой». Особливістю цього номеру було те, що  дівчатка-співачки – доньки учасників бойових дій, батьки яких справді герої.

Звісно, поки що свято справді зі сльозами на очах. Ми ще не перемогли, війна ще триває. Але головне у нас є – справжні наші захисники, козаки-українці. З ними переможемо.

«Разом – і до кінця»… Майданівське гасло, яке нагадали сьогодні малюки з садочка, актуальне й досі.

X