Свято з присмаком війни або День Незалежності у Здолбунові

Свято з присмаком війни або День Незалежності у Здолбунові

Зранку на День Незалежності одна зовсім юна дівчина сказала: «Ви знаєте, я сьогодні вранці зрозуміла, що не хочу такого свята. Не хочу, щоб тут стояли наші солдати, щоб лежали ці прострелені речі загиблих… Хочу, щоб було як колись – щоб було просто свято, веселе і радісне.» Ця дівчина разом з усіма присутніми на святкуванні плакала, дивлячись на мам загиблих земляків, дивлячись на наших живих хлопців. Вона знала, що так, як було ще два роки тому, вже ніколи не буде. Поруч з нами завжди будуть ті, хто душу й тіло віддав за нашу свободу. Будуть їхні очі, їхні світлі обличчя, буде горе й розпач в очах їхніх осиротілих рідних…

Що й казати – все свято було забарвлене в кольори війни. Хоча ні, не все. Традиційний молебень на автостанції, де було вперше в області встановлено національний прапор у далекому 1990-му році, проходив під пильним поглядом Володимира Ковальчука, який тепер уже під прапорами найрадикальнішої партії вітав нас усіх з Першим вересня з велетенського білборду. Стояв він серед людей і живий – прямо попереду міського голови, демонструючи власну значимість. Виступав цей чоловік і на мітингу на площі Героїв Небесної Сотні. Як помічник народного депутата. І це було огидно (хай вибачать прихильники Ляшка й Ковальчука). Бо ті, хто реально виборює зараз Незалежність, не рвались до слова, – вони були скромними й намагались бути непомітними. Як тільки закінчилась урочиста частина, відразу хлопці практично розчинились у натовпі, майже відразу ж переодягнувшись у цивільний одяг.

На фоні материнських сліз, на фоні мовчазних поглядів справжніх героїв, які були в пеклі війни, відвертий передвиборчий піар дратує своїм цинізмом. А ще ж Володимир Ковальчук відкрив громадську приймальню, обіцяє допомагати військовим. І це, певно, випадковість, що відкрилась ця приймальня за два місяці до виборів. А десятки здолбунівських підприємців допомагали армії півтора роки, і імена їх не красуються на недешевих білбордах.

Ну але це так – ложка дьогтю.

В цілому ж свято було справжнім – щирим і людяним. Організатори змогли створити атмосферу водночас святкову і патріотичну, а ще ж і тривожну – всі ми тепер діти цієї страшної і вже такої довгої війни. Цікаві зворушливі флешмоби, пісні і щемливі слова ведучої – все це мало б не залишити байдужим жодне серце. Проте, щиро кажучи, здолбунівчани соромились своїх емоцій. Попереду День міста, свято Покрови, і хочеться попросити земляків – не бійтесь бути щирими! Підійдіть до незнайомого бійця, подаруйте йому квіточку, подякуйте за те, що живий він – і живі ми. Подякуйте згорьованій мамі за сина-героя, вклоніться її материнському горю і подвигу. Це треба нам – і треба їм. Щоб знати, що нам не байдуже.

День Незалежності справді ніколи вже не буде таким як колись. Але ми тепер знаємо ціну, яку платимо за можливість його святкувати…

X