Привиди минулого інколи тримають дуже міцно, і треба мудрість і мужність, щоб одного дня сказати собі: досить! Не можна жити в полоні ілюзій минулого століття, нав’язаних нам радянською окупацією. На жаль… На жаль, сьогодні Здолбунівська міська і районна ради такої мудрості й мужності не продемонстрували. Як і двадцять, і тридцять, і сорок років тому, квіти лягли до пам’ятника в міському парку в день «визволення» Здолбунова. Що ж відбулося 2 лютого, чи справді було визволення? Сьогодні директор Здолбунівського краєзнавчого музею Олег Тищенко написав про це так:

«2 Лютого – 74 роки тому “русский мир” погнав зі Здолбунова “мір німецький”… Внаслідок цього найбільше постраждало місцеве мирне населення…
Робімо висновки!»

Схоже, що висновки все ще попереду. Адже квіти лягли до пам’ятника, який все ще з незмінним радянським текстом російською мовою височіє посеред парку. Ще рік-два, і цей монумент пізнього совка сам по собі стане експонатом – Західна Україна активно реконструює такі рудименти. Ми плануємо, обіцяємо, і… нічого не робимо для заміни цього пам’ятника. Я вже не кажу про те, що там переважно поховані зовсім не солдати другої світової, а якраз еккаведистська наволоч, що прийшла сюди встановлювати «советскую власть», і яку активно нищили на теренах Здолбунівщини наші повстанці. Не можна вічно сидіти в шпагаті, вшановуючи одночасно катів-окупантів і їх жертв.

Що робити? А те, що й належить. Парк – не цвинтар. Останки похованих мають бути ексгумовані й цивілізовано перепоховані на кладовищі. З літією за душі тих, хто, хоч і приніс на нашу землю біль і кров, проте теж були колись людьми і мають право на християнське прощення.

І от треба ж так, щоб за десять днів до цього що місто, що район ну просто ніяк не відзначили День Соборності і сторіччя проголошення Української держави. Сторіччя! Уявляєте, як такі дати святкуються в інших країнах? А в нас ні на рівні Києва, ні на рівні області нікому не було до того діла. Ну й в місті і районі теж. Звісно, в будинку культури був цілком пристойний концерт волонтерської організації з Хмельниччини. Але то й все! Причому напівпорожній зал, у якому були чи не самі лиш держслужбовці, яскраво засвідчив дуже слабку організаційну підготовку до свята. І, до речі, я не про відділ культури чи відділ освіти. Бо скільки можна заповнювати зал вчителями й учнями? Мали б бути керівники підприємств, підприємці, медики, залізничники, цементники, аграрії. Свято ж яке – сторіччя держави! Ні, немає в нас у районі відділу внутрішньої політики, немає й тих, хто розумів би всю важливість таких дат. Чи є, але не додивились, не додумали, не доробили…

І жодної квіточки від влади району в той день не лягло ні до могил воякам УНР на Вілах, ні до меморіальної дошки Симону Петлюрі на залізничному вокзалі… А це ж їх день! І вони боролись і гинули якраз за Україну, а не за «визволення», після якого ешелони повезли тисячі наших земляків до Сибіру, а сотні були розстріляні і знищені в лісах і тюрмах.

Сподіваємося, що наступного року влада міста і району зробить відповідні висновки, і кожна квітка від нашого імені лягатиме лише до могил і пам’ятників тим, які справді боролися за Україну.

X