У Здолбунові про гідність і свободу говорили лише в рамках сценарію

Чотири роки тому розпочалась Революція гідності. А тринадцять років тому розпочалась Помаранчева революція. Дві події, що змінили Україну, змінили нас.

Саме час задуматись: заради чого це все було? Чого досягли, що втратили? Що, зрештою, робити далі?

Але, на жаль, відзначення Дня гідності та свободи (таку офіційну назву має наш революційний день), чи не скрізь перетворюється в культурний перформанс. З правильними словами про пам’ять, з піснями, що беруть за душу і змушують плакати.

Проте чи лише це нам сьогодні потрібно? Покладання квітів, урочисті й сумні обличчя присутніх (чи не дві третини держслужбовців, що вийшли в обідню перерву на захід) – все це не можна назвати неправильним. Але хіба не видно, що на майдані сьогодні майже не було «майданівців»? Десь до десятка тих, для кого зима 2013-2014 років стала особистим подвигом небайдужості, на площі були. Але їх не було як учасників заходу – просто статисти. Як не було під час святкування двадцятип’ятиріччя Незалежності учасників тих подій, як немає на Покрову більшості наших учасників російсько-української війни. Як не було цьогоріч на святкуванні Дня Незалежності тисяч здолбунівчан, які роками ходили на свято, а тепер от не прийшли…

І це перший привід замислитися, що ж не так з нами всіма? А відтак чесно й відверто поговорити про це.

Сьогодні ніхто не брав слова, нікому й не пропонували щось сказати за бажання. Пам’ять – це правильно, але хіба сьогоднішнє свято не політичне? Це не поминальний день, а день героїчного здвигу, який уже двічі українці явили світові з початку нового тисячоліття. Ми говоримо про гідність, а насправді нещирі аж до цинізму. «До кінця боротися за Україну…» А на площі люди, які за будь-яку ціну не пускали своїх близьких на російсько-українську війну. А в Малій Мощаниці нова московська церква. А поруч стоять ті, хто взимку 2014 забороняв своїм підлеглим підписувати листи на підтримку Майдану… А в Києві Ірина Луценко, представник президента в парламенті, ціла людина тисячоліття… І не чути протестів нашого районного партійного осередку президентської сили, які б сказали, що це нечуваний цинізм і безсовісний плювок в обличчя всій нації.

Революції виникають там, де не говорять правду про проблеми і де немає діалогу з опонентами. Чим довше мовчимо, тим страшнішим і непередбачуванішим може бути вибух. Влада нічому не навчилася, причому й на місцях теж.

І все ж щира вдячність за згадку про Тараса Більчука; за пісню «Мить»; за слова, що кличуть до перемоги! Бо раз ставши на шлях боротьби, людина не має права вийти з бою. Якщо, звісно, для неї це щира боротьба за Україну, а не просто слова…

X