На нашій землі не було голодомору… І взагалі, все це було вісімдесят років тому… Проте щороку все більше здолбунівчан приходить вклонитися пам’яті загиблих страшною смертю предків.

Традиційно розпочали урочистості в районному будинку культури. Розповісти про побачене й почуте складно – там треба було бути. Найщиріших слів вдячності заслуговують Ірина Мельник і Тетяна Садикова. Вони створили неймовірної сили емоційне середовище, в якому кожен відчув трагедію України. Розповіді про голодомор вчительки історії ЗОШ № 6 Віти Архулік і директора Здолбунівського краєзнавчого музею Олега Тищенка були цікавими і водночас змістовними. Їм вдалось у коротких виступах розкрити і причини трагедії, і її наслідки для сучасної України.

Взагалі, про зв’язок із сьогоденням думав кожен. Бо якби не знищені голодом мільйони українців, Слобожанщина і Донбас і по сьогодні залишались би беззаперечно українськими. Війна на сході – наслідок і голодомору також. Адже зденаціоналізовані східняки і приїжджі неукраїнці тепер є основою підтримки проросійських бандитів.

По завершенні урочистого вечора колона вирушила до пам’ятника жертвам голодоморів і політичних репресій. Люди йшли в передвечірніх сутінках з лампадками в руках, йшли майже мовчки, осмислюючи побачене й почуте. Попереду хліб, випечений зі схожих до років голодомору складників, несли голова Здолбунівської районної державної адміністрації Олександр Бухало і голова Здолбунівської районної ради Василь Тимощук.

Біля пам’ятника панахиду за душами загиблих відслужив отець Віталій, настоятель Святопетропавлівської церкви УПЦ Київського Патріархату. Крім нього, жалобне слово виголосили священик УПЦ Московського Патріархату отець Юрій і пастор  релігійної громади Євангельських християн-баптистів Віктор Тишкун. Треба сказати, що саме слова Віктора Павловича найбільше зворушили душі присутніх і викликали найбільше схвалення серед людей.

Коли люди поставили лампадки до підніжжя пам’ятника, бажаючих запросили на першу екскурсію до приміщення майбутнього музею. За п’ять проведених толок приміщення майже прибрали, тому з’явилась змога провести людей до підвалів, де власне й катували людей енкаведисти. Холодні стіни, що бачили стільки горя, освітлювались  лампадками, а в одній з кімнат було викладено з лампадок тризуб…

А у вікнах багатьох мешканців міста горіли поминальні вогники свічок. І якщо нашої пам’яті щороку ставатиме більше, то душі загиблих, пошановані нами, допоможуть перемогти того ж ворога, який і вісімдесят років тому, і сьогодні намагається знищити Україну – імперську Росію. Ми в це віримо…

 

 

 

X