Сто років тому теж була зима, і була зовсім юна Українська держава, про відродження якої вже мало хто й мріяв. І були такі ж юні добровольці, які на станції Крути прийняли свій останній бій (для більшості він був і першим). Затримали ворога, стали з погляду історії переможцями – бо ж «смертію смерть попрали». На подвигу крутянців виховувались у західноукраїнських селах майбутні герої УПА, про них розповідали й таємно писали в самвидавських газетах дисиденти шістдесятих-вісімдесятих. І тому саме в Крути з перших же років відновлення боротьби за незалежність потягнулися спершу нечисленні, а потім і багатотисячні гурти патріотичної молоді. Мені пощастило бути на Крутах двічі, і вдруге – в темні часи Януковича, коли «беркутня» за кожним кущем ледь не перелічувала всіх присутніх. Обидва рази було дуже холодно, ноги примерзали до землі. І обидва рази думалось: а як же ви, хлопчики-гімназисти, юнаки-студенти в той холод воювали?! Вам же ж так хотілося дожити до весни, любити і бути коханими…

Тоді ще не знали, що невдовзі на холодних київських вулицях такі ж хлопчаки знову гинутимуть, щоб зупинити ворога. А потім – у гарячих літніх степах і морозяних зимових містечках буде війна. З тим самим ворогом. З Росією…

Поки існує Москва, поти війна триватиме… Так чи інак, але ми приречені перемогти в цій війні. Бо інакше переможуть вони, а цього Бог допустити не може.

Сьогодні в Здолбунові відбулись заходи до ювілею бою під Крутами. В переповненому залі лунали повстанські і стрілецькі пісні, і серця присутніх переповнювались гордістю за нескорену націю.

Після концерту молодь пройшла смолоскипною ходою вулицями міста, демонструючи готовність битися з ворогом і перемагати в боротьбі. Бо так має бути, в пам’ять про тих, хто віддав свої життя за нас сто років тому під маленькою станцією Крути…

X