Квіти маку червоніли на одязі чи не кожного з тих, хто прийшов на заходи з нагоди дня пам’яті і примирення  на площу Героїв Небесної Сотні. Як і годиться, розпочали з молитви за душі всіх тих, кого забрала друга світова війна. Нарешті прийшов той час, коли українці зрозуміли, що навіть переможне завершення війни – привід не для святкувань, а для тихої молитви, для пам’яті. Хоча ніяк не забувається, як ще зовсім недавно на пропозиції розпочинати з панахиди, а не з параду, наші владці відповідали: «Та ви що? Це ж свято ветеранів, які панахиди?» Звісно, влада змінилась, і не раз, але головне – змінилось розуміння людьми війни. Адже й сьогодні Україна в полум’ї військових дій. І матері й дружини наших загиблих на сході земляків, які сиділи поруч з небагатьма вже ветеранами другої світової, не давали забути про те, що відбувається сьогодні.

Так сталось, що саме в цей день нагороджували пам’ятними медалями  до двадцятип’ятиріччя виведення радянських військ з Афганістану здолбунівчан, яких ми називаємо «афганцями», а офіційно вони – учасники бойових дій на території інших держав. Неоковирне формулювання прийшло на зміну облудному радянському «воїни-інтернаціоналісти». Чоловіки й жінки виходили отримувати відзнаки, серед присутніх дехто казав – «вони, як і теперішні солдати, теж пережили війну». Пережили. Але геть не так, як теперішні. Бо тоді, в «щасливі», за твердженням окремих фанатів, радянські роки, хлопці часто й не знали, куди йдуть. Не завжди мали право повідомити про це рідних. І головне – це була зовсім чужа війна за чужі інтереси в далекій південній країні, де їх ніхто не чекав, де вони з волі радянських керівників стали загарбниками й окупантами, де навіть розпечене афганське каміння не сприймало їх за людей. Це було страшно. Добре, що більшість з них повернулись додому живими. Щастя для них і їхніх родин бути й сьогодні серед нас. І головний урок – це була чужа війна, бо Радянський Союз і не був своєю країною.

Були квіти ветеранам, були сльози матерів наших полеглих земляків, було відчуття трагічності нашого буття на планеті, де завжди знаходиться зло, якому доводиться протистояти зі зброєю в руках. Були промови голови Здолбунівської районної державної адміністрації Сергія Кондрачука, заступника голови Здолбунівської районної ради Олександра Бухала, міського голови Здолбунова Ігоря Ольшевського. Не всі виступи були актуальні, бо чути про «мирне небо» і вдячність  тим, «без кого б ми тут не стояли» , якось дивно. Наче нічого не відбулось, і ось-ось оркестр заграє «дєнь пабєди».

Хочеться порекомендувати всім чиновникам – готуйтесь до виступів! Читайте сучасні джерела, цікавтесь подіями в країні, бо інколи анахронізмом звучать промови, гірше, коли таким анахронізмом стає сам керівник.

Ну й так, є ще одна болюча тема – знову походом до міського скверу і до пам’ятника загиблим. До речі, пам’ятник так і не реконструювали, напис на ньому радянський і ще й російською мовою. Свого часу керівники міста обіцяли провести реконструкцію пам’ятника, проте досі нічого не зроблено, і вервечка громадян звично потягнулась до нього з вінками й квітами. Не кажемо вже про те, що прізвища похованих там потребують такого ж вивчення, яке провів у Мізочі рівненський історик Андрій Жив’юк. Адже в Здолбунові  так само багато з захоронених у сквері – працівники НКВД, які «воювали» з повстанцями, вивозили цілі родини до Сибіру, катували людей у в’язницях і розстрілювали їх. Хотілось би точно, по прізвищах, знати, скільки там фронтовиків, загиблих у боях з німцями, і скільки катів українського народу. Скажете, нехай уже буде як є? Це збірна могила, просто символ? А уявімо собі, що через п’ятдесят років десь у Луганську чи Донецьку українська влада нестиме квіти до могил Гіві й Мотороли? А що – вони ж теж свого роду жертви війни.

І для любителів теми «не треба ворушити минуле». Ніхто не пропонує знести пам’ятники й перенести могили. Так, справді, хто б там не був похований, – нехай спочиває з миром. І в загальній панахиді по жертвах другої світової і душі цих людей  мають бути згадані. Але на пам’ятнику напис має відповідати дійсності: ось ці громадяни, фронтовики, загинули, виганяючи німців зі Здолбунова – честь їм і хвала за солдатський подвиг і трагічну долю. А ось ці – кати українського народу, знищені повстанцями як окупанти і загарбники. І вже що-що, а квіти від української влади до тих плит точно лягати не повинні. Інакше знову будуватимемо Малоросію.

X