Такої потужної української енергетики Здолбунів не відчував давно. Те, що за дві з половиною години зробили з душею кожного слухача шестеро чоловіків, об’єднаних у гурт «Хорея козацька», неможливо передати словами. Я шукала у глибинах інтернету відео тих пісень, що ми слухали вчора, але жодне з них не відтворює живу енергетику концерту.

Програма була концертною версією альбому «De Libertate» – таку назву має один з віршів Григорія Сковороди. Але традиційної для «Хореї козацької» музики часів Гетьманщини було небагато – основу альбому складають пісні української революції минулого століття. І коли звучали дати пісень – 1918, 1919, 1920 роки, – ставало зрозуміло, як мало змінилося за сто років. Той самий ворог, той самий окупант, ті самі лицарі, що тримають над Україною небо.

А завершився концерт сучасними піснями, створеними лідером гурту Тарасом Компаніченком за останні кілька років. Музиканти були на передовій неодноразово, тому й народилася «Дума про Савур-могилу». Пропонуємо вам її послухати в студійному виконанні, почути кожне слово, відчути його. Проте мусите повірити на слово, що концертне звучання значно потужніше.

Неможливо написати про кожну пісню, та й це треба було чути. Насамперед ця музична феєрія стала можливою завдяки керівництву Будинку культури цементників, а саме Наталі Давидюк і Катерині Кондратюк.  Вони зробили неоціненний подарунок місту. А от чи місто його вповні прийняло – це питання. Ложка дьогтю таки була. В залі було двоє-троє музикантів (хоча ми маємо музичну школу, є й інші установи культури!), один депутат міської ради, один священик, одна директор школи, працівники музею… Було, звісно, кілька десятків здолбунівчан. Ні, зал був заповнений – завдяки нашим цементникам. Я спершу дуже хвилювалась, адже музика «Хореї козацької» таки передбачає певний рівень музичного інтелекту. Проте те, що відбувалось на концерті, ті бурхливі овації і дуже емоційний прийом, переконали, що українці мають вроджений музичний смак. І якщо не засмічувати нам голови і вуха московським лайном (як це робилося особливо ретельно до 2013 року), ми чуємо справжню музику, чудово її сприймаючи. Може й добре, що в залі сиділи не вчителі музичної школи і не вчителі музики. Принаймні ми всі побачили, що люди потребують такої музики – патріотичної, професійної, потужної!

Насамкінець Катерина Кондратюк сказала, що буде запрошувати колектив ще – бо «ви круті!» Так хочеться, щоб це було чимшвидше!

А музиканти справді круті! Звісно, Тарас Компаніченко з його розважливістю і спокоєм, що притаманні лише мешканцям Лівобережжя, а водночас харизматичний і драйвовий. Але які скрипалі, який віолончеліст! А ще ж музикант з ударними, а ще з сопілками, флейтами і іншими духовими інструментами! Було круто! Дуже хочеться повторити!

X