Гурби: тридцять років відродження пам’яті

0 1 140


У радянських автобусах ЛАЗ кондиціонерів не було… Навіщо витрачатися, коли там були дірки? І були вони просто скрізь – зверху, знизу, по всіх боках. Тому до Гурбів по роздовбаній бруківці за дві години добиралися розтрясені і запилюжені люди. Хто вперше їхав і мав необережність одягнути світленьку блузочку чи сорочечку, то виходив з того автобуса сірий, а то й чорний. Але як сяяли очі, які світлі і урочисті були обличчя!
Так ми їздили на Гурби в дев’яності. Такими я пам’ятаю перші поїздки.
Про сам бій і місце з тепер уже знаменитою назвою «Гурби» я почула вперше від тата. Він, будучи на той час головою Товариства політв’язнів і репресованих, мав сприяння представника президента на Здолбунівщині Мирослава Блащука, а отже – мав машину і пальне на поїздки районом і збір інформації. Приїхав увечері якогось дня щасливий і сказав, що лісник на хуторі за Мостами на прізвище Парана розповів про великий бій, що був у тих місцях, і показав кілька могил. Уявляєте? Майже п’ятдесят років люди зберігали пам’ять про загублені в лісах поховання, про могили. Впорядковували їх щороку тихцем перед Великоднем, ризикуючи свободою і життям. Не сподіваючись, що хтось колись віддячить чи згадає, а просто тому, що самі пам’ятали…
У нас не було жодної інформації про той бій. Ні книг про УПА, ні історичних розвідок ще просто не існувало. Усе шукалося й збиралося по крупинці з розповідей свідків. Десь за кілька тижнів після татової розповіді ми великим гуртом вперше поїхали на Гурби. Впорядковувати могили, поставити хрести, посадити якісь квіти. Ніколи не забуду, які довгі вінки-гірлянди з ялинового гілля плела пані Раїса Пилипчук… Та й всі наші повстанці, політв’язні, які ще тоді були живі, – вони в Гурби їхали згадати свою бойову молодість, свою юність, віддану країні. Тоді їх ще було так багато…
Звідтоді – щороку на третій день Великодня! Кілька років це був лише наш здолбунівський захід. А десь на другий-третій рік вшанувань, у середині дев’яностих, на Гурби вперше потрапив Василь Червоній. Звідтоді ця місцина стала для нього знаковою. Туди привозив на мітинги політиків і державців, там вирішив спорудити монастир.
Вже тоді велась інформаційна війна, несогірша теперішньої. Ніколи не забуду гидкий номер однієї обласної газетки з фотографією щойно збудованого келійного приміщення і підписом про те, що Червоній (натоді голова обласної адміністрації) будує собі дачу на історичних місцях. І вірили ж! Ті самі люди, що через десять років переповідатимуть телевізійну маячню про збагачення у 82 рази Порошенка, тоді так само заповзятливо, з піною біля рота, кричали про пасічника Ющенка і про «золоту карту» з мільйоном на ній у Червонія. Протистояти тому нереально. Заздрісні примітиви оцінюють всіх за своєю подобою…
А ще для мене Гурби – традиційні військові збори старшокласників району. При різних владах різну кількість днів і за різними сценаріями, але вони таки відбувалися. Приїздили «пластуни», співали пісень біля вогнища. Інколи приїжджав той же Червоній – поспілкуватися з юнаками. Хоча, ніде правди діти, участі політиків у цих заходах не вітала жодна влада. А дарма. Бо результати так званого відокремлення школи від політики – а насправді від держави! – ми отримали рік тому. Покоління, що не вміє аналізувати, думати, вибирати ідеологію і захищати власну позицію, легко купилося на фальшиву телекартинку.
Проте в Гурбах виростали й інші – участь у тереновій грі «Гурби – Антонівці» вигартувала тих, хто в 2014 точно знав, що має робити. Дехто з тих хлопців поліг у боротьбі з тими самими окупантами-москалями, тільки вже не у волинських лісах, а серед слобожанського степу… Та гра була справді вишколом – фізичним, ідеологічним, військовим. Там виростала еліта української армії.
Пам’ятаю приїзд Бориса Возницького, нашого земляка, Героя України. Зовсім юним і він міг потрапити в котел бою під Гурбами. Проте пощастило – командир відправив його додому… Мав приїхати через рік, пошукати повстанську криївку десь біля Бущі – казав, що пам’ятає місце. Не встиг – загинув в аварії. Тепер та криївка залишиться невідкопаною. Хіба що диво…


І знаєте, а я любила ті гурбенські мітинги за участю щонайменше десятка всяких депутатів. Бо люди з навколишніх сіл, приїжджаючи на Гурби родинами на підводах, могли зловити за руку київського панка і в очі сказати «шо ж ти гад робиш?», навіть і не завжди літературною мовою. Могли освистати. А могли й підтримати. От ми кажемо, що нам потрібні нові обличчя, нові лідери… А де ж вони мають народитися, де ми їх маємо почути-побачити? Всі ті справжні політики дев’яностих, що не мали бізнесів і так і не стали олігархами, були родом з тих мітингів. Там, серед людей, без папірців і суфлерів, було добре видно, чи є в людини хоч базові знання і розуміння…
Мої Гурби сьогодні в тиші, але не в самотності, вшановують тих, хто поліг там майже вісімдесят років тому.
Нічого, ми приїдемо… Через рік. І щороку. Щоб попросити пробачення в тих, перед пам’яттю кого завжди будемо винні. Бо не цінуємо державу, за яку вони віддали життя. Дозволяємо називати її повією, аплодуємо цинічному блазню замість дати йому по морді, та ще й віддаємо йому те, що не дороге для нього, – Україну…

 

Коментарі
Завантажується...