Світлана Ніколіна: П’ять днів травня 1990 року

Світлана Ніколіна: П’ять днів травня 1990 року

Зазвичай, коли йдеться про історичні події, люди згадують щось визначне і неймовірне, як Помаранчеву революцію або проголошення Незалежності держави. Проте, щоб ці події стали можливими, потрібна щоденна праця сотень і тисяч невідомих подвижників. Так сталося, що протягом багатьох років я веду записи про події, в яких довелося брати участь або свідком яких пощастило бути. Ці записи дуже суб’єктивні, але, з моєї точки зору, якраз і дозволяють уявити реалії подій, що вже стали історичними. Візьму на себе сміливість поділитися думками про звичайні п’ять травневих днів 1990 року. Це був час, коли Україна ставала іншою, інколи сама того не усвідомлюючи. Саме там – причини наших успіхів і невдач. Саме там – люди, для яких політична діяльність була не трампліном до влади і грошей, а необхідністю відстоювати свої ідеї.

27 травня 1990 року, неділя. У Здолбунові, в будинку культури цементників, було організовано виступ хору Рівненського обласного товариства української мови з програмою патріотичних, в тому числі й стрілецьких пісень. Це тепер усі знають «Повіяв вітер степовий» чи «Ой у лузі червона калина похилилася», а тоді ці пісні поверталися через десятиліття забуття і сприймалися майже як антирадянські. Про повстанську тематику ще навіть не йшлося. На жаль, час концерту переносився, та й ми не були аж такими досвідченими організаторами, тому людей прийшло небагато. Поскільки було тепло, то все дійство перенесли на площу біля БКЦ, щоб хоч випадкові перехожі могли почути цих пісень. Мені було прикро, бо й самих наших рухівців прийшло небагато. Проте після Здолбунова хористи поїхали в Мізоч – і там усе було зовсім по-іншому. Було багато людей, хор і мізочани влаштували процесію вулицями селища з іще забороненими синьо-жовтими прапорами і співами патріотичних пісень. Це стало початком активної діяльності найсильнішого в районі рухівського осередку в Мізочі.

28 травня 1990 року, понеділок. На автобусній станції у нас був встановлений «Вісник Руху», де ми розміщували самвидавівські газети, що до нас потрапляли, а також виготовлені вручну на листках ватману інформаційні бюлетені, де мова йшла не лише про історію і політику, а й про конкретні дуже непривабливі справи місцевих можновладців-комуністів. Цілий вечір я на машинці друкувала підготовлені матеріали, писала заголовки великими буквами, це все клеїлося на ватман. На жаль, я не записала, про що була ця наша газета, як ми її називали, але записала, що дуже втомилася, щоб усе встигнути на ранок.

29 травня 1990 року, вівторок. Наші хлопці зранку пішли вішати новий «Вісник», а застали розбитий уже не вперше стенд. Уламки битого скла, пошматована попередня газета. А головне – наші жінки там на початку весни посадили калину, то її не просто зламали, а поламали по гілочці. Саме ця поламана калина всіх найбільше вразила. Адже «Вісник» ми відновили, газета все одно вже була нова, а от поламане деревце – символ України – всіх страшенно вразило. Це була демонстрація україноненависництва, а ще – слабкості комуністів, які вже впадали в істерику від змін, які відбувалися в країні.

30 травня 1990 року, середа. Обраний на нещодавніх місцевих виборах депутатом районної ради тоді ще лікар Любомир Кінах вперше був на сесії. Пікантності ситуації додавало те, що третім питанням порядку денного депутати мали засудити його голодування під вікнами тоді ще райкому партії. Результати – чотири «за», сімнадцять «проти», решта взагалі не голосували. І хоч мені тоді здавалося, що той депутатський корпус геть комуністичний, насправді все вже було по-іншому, і навіть місцеві комуністи були вже непідконтрольні своєму райкому.

31 травня 1990 року, четвер. Нічого особливого не відбулося, просто я підсумовувала для себе, що дала нам ця весна. Дослівно: «Вибори ми програли, Рух практично розпався. Ті сотні людей, що приходили до нас щоразу, десь пощезали. Звичайно, це наша вина. Значить, не зуміли ми організувати людей, зробити все природно й просто. Зараз у нас велика перерва. Можливо, після обдумування ситуації, після тимчасової бездіяльності ми повернемося до дії з вищим коефіцієнтом, з новими ідеями. А зараз є смисл посидіти-подумати, чому з нами не йдуть люди не лише на виборах, а й на мітингах. Мені це дуже боляче, але я дивлюся на Левка Лук’яненка, на В’ячеслава Чорновола. Адже вони ціле життя поклали, щоб розбудити народ, а цей народ плював на них і сміявся. А проте істина залишилася на їхньому боці. То чи варто впадати у відчай? Треба повільно, спокійно доводити людям правду наших ідей, треба підняти людей до розуміння наших поглядів.»

Такі ось п’ять днів травня, які міняли нас і світ навколо нас.

X