“Кагебісти” ламали їй руки, примушуючи підписати документ на довічне поселення на території Сибіру. Побиту і покалічену, закидали в карцер на тривале перебування в повній темряві і на самоті. Над нею знущалась страшна хвороба в молодих літах, а сибірська річка мало не стала останнім місцем спочинку.

Генсюр Валентина Романівна

Генсюр Валентина Романівна

Генсюр Валентина Романівна, дівоче прізвище Фрідріх, народилася в 1932 році в Мізочі Здолбунівського  району Рівненської області. Батько після Другої Світової війни, щоб «визволителі» не відправили доньку на добровільно-примусові роботи по відновленню шахт Донбасу чи на інші, підробив свідоцтво про народження Валентини, зменшивши таким чином її вік по документах на два роки. Проте голова сім’ї у 1949 році не зумів врятувати від депортації на Сибір свою дружину і трьох дітей, і першим з родини відчув на собі катування репресивної машини Радянського Союзу.

– Нас усіх дітей було четверо, – сівши на лавку під хатою, розпочала свою розповідь пані Валентина. – Мій найстарший брат Олександр був у повстанцях у сотні Юрка, справжнє прізвище якого Довбенко Григорій. Я так нічого дуже не знаю про сотню. Часом ночами приходив брат і давав листи, щоб я відносила їх в сусідні з Мізочем села. Приходив і попереджав, що рано чи пізно нас буде вислано на Сибір. Олександра здали енкаведистам сексоти. Він загинув у бою 9 жовтня 1951 року разом з сотником «Юрком» в криївці в лісі, недалеко села Дермані, Малинщина, коли вже вся наша родина була на засланню.

Мене не зловили як зв’язкову. Часто “енкаведисти” кликали на “допроси”, крутили там руки, та й батька кликали, не раз він битим додому приходив. А от 22 лютого 49-го року підіслали чоловіка, який намовив мого тата поїхати в ліс по дрова. Тата там і зловили, зав’язали очі в лісі і почали називати сексотою, що ніби прийде рідний син і його задушить. Така була конспірація в енкаведистів (подібні методи дізнання використовували так звані “істребітєльні загони”, по іншому “стрибки” – переодягненні на упівців загони ЕНКВС – авт.) Тато каже, що покажіть мені мого сина. То вони відвели мого тата у сусіднє село Бугща.Завели там в криївку під лісом, обвішану портретами Степана Бандери, Шевченка, і так по доброму звертаються “друже”, “Слава Україні”, кажуть: “Признавайся, кого здав! ти –сексота! всіх здаєш москалям!“. Тато у відповідь просив лиш одного: “Покажіть мені сина!” Батька там катували з зав’язаними очима кілька днів. То робили перестрілку, буцім бандерівці криївку взяли і прийшов син його вішати, то знову по-москальски знущалися. І десь на четвертий день вже нарешті відвезли тата в “кепезе” в Мізоч.
Поки тата не було вдома, нашу хату тримали як в облозі, не можна навіть було вийти на двір, щоб набрати дров піч розпалити і їсти зготувати, бо ж зима, мороз. З подвір’я забирали енкаведисти все, що могли: корову, птицю, зерно; розібрали стодолу. Моїм молодшим братам тоді було одному 9-ть років, а другому – 4-ри. То той старшенький якось вийшов на двір і почав босий втікати по снігу, але його москалі десь за кілометр зловили, принесли до хати і кинули братіка об землю, як якийсь оберемок. Ну і з часом кажуть “собірайтєсь”; мама заплакала, а я кажу: “Мамо, не плачте, що воно дасть!”. Посадили нас на фіру, а я почала співати наших українських пісень і так цілу дорогу співала, поки не заїхали до “кепезе”. Я була тоді молода, мені лише вісімнадцятий рік йшов…

Завели нас в маленьку кімнату без вікна. Дивлюсь, накрита в одному кутку “параша”, а в другому кутку сидить тато дуже побитий. Побачив нас – заплакав, та й ми всі заплакали, куди вже там до пісень…

Мого братіка, того, що чотири роки мав, мамина сестра, підкупивши пляшкою горілки якогось москаля в тому “кепезе”, забрала до себе. Братік у тітки малим так і помер, коли її всю сім’ю в рівненську тюрму посадили. Якраз на самого Петра того ж року їх депортували на Сибір. Вся наша родина пострадала від рук москалів.

Відвезли мою сім’ю спочатку до Клєваня на територію замку. В тій крепості якогось польського пана “рускі” зробили пересильний пункт, а люди, що там сиділи, переповідали, що в кожному “углі” замку поховано багато повстанців, бо в кожному “углі” був прив’язаний великий собака, наче мав стерегти могили. В Клєвані нас тримали майже до Паски, потім погрузили на поїзда, які називалися “ешелонами смерті”, і відвезли на Сибір, спочатку до міста Тайшет. Хоч в нас в Україні була весна, то там, при нашім прибутті, ще тріщали сибірські морози. Мама моя була вдягнута лише в одному подертому лахмітті, і коли сходила з вагона, то, бідна, послизнулася і сильно вдарилася. З поїзда чуть не всі сходили ледь живі і наполовину голі. І от такими напівживими, напівмертвими, напівголими по приїзді в Тайшет грузили нас вночі на трактори, щоб відвести в село Коновалово на лісоповал.

По дорозі до Коновалово треба було ще перебратися паромом через річку Бірюсу, але Бірюса на стільки замерзла, що паром не міг подолати кригу. Десь з дві доби на березі річки люди палили багаття, щоб хоч якось зігрітись, поки крига скресне. Багато нас там мерзло з різних областей України. А вже як переправились на другий берег, де відразу починалося Коновалово, то розселили всіх по п’ять родин в малій однокімнатні хатинки, що навіть пройти не годен було в них аби не зачепити чиїсь ноги: чотири родини сиділо по кутках, а п’ята – по середині.

На другий день по прибутті почали нас скликати в комендатуру підписувати документи про те, що погоджуєшся вік жити в Сибірі. Тато мій не розписався, сказав, що не грамотний, мама моя також ні, до мене вчепилися, а я ніяк не погоджуюсь. Що робити?! Та й кинулась в ту крижану річку Бірюсу. Мені хотілось у воді задубіти, але крики коменданта, який погнався за мною, якось приводили трохи до пам’яті. Правда, я навіть не встигала, як то кажуть «піти за водою», бо мене москалі зловили в річці і – посадили в льох. В льосі ще сидів дід старенький з Івано-Франківська, і ми удвох посиділи десь з добу, разом нас і випустили. В кінці кінців я так і не підписалася; на роботу ходила, з однією жінкою з Нововолинська різала ручною пилою дерева, ми навіть дуже план перевиконували…

На самого Петра приїжджає комендатура і каже, що «вас, Валєнтіна, будєм на Сахалін отправлять», тому, що я непослушна і моя родина не хотіла підписувати жодних документів. Чекати довго не прийшлось – того ж дня відвезли всю мою родину в Іркутськ на цегляний завод. Тяжко там було, страшні умови роботи, дихати не було чим на заводі, бо випалювали цеглу «курним» вугіллям у викопаних в землі канавах, а ми потім попіл і сажу з канав вибирали. Так я і захворіла там на туберкульоз. Але мене і далі, навіть хвору на сухоти, кликали розписатись, що буду вічно жити в «прєдєлах» тайги. Я їм сказала, що ніколи не підпишу і однаково втечу з Сибіру… Так навіть сталося, я втекла,але перед втечею ще мусіла витерпіти знущання московських катів над собою.

Одного разу в комендатурі, заставляючи підписати документ, комендант, такий собі невеликого росту москаль, Міша його звали, почав з нервів ламати мені руку так, що аж кисть затріщала; кисть правої руки в мене й залишилася по нині скривленою. Той москаль, крім того, що зламав мені руку, скопав мене настільки, що лежачи на підлозі, я вже нічого не пам’ятала і не розуміла, де я є. Мені розказувала потім пожарниця цегляного заводу, що я прийшла до пам’яті вже аж після того, як на мене вилили кілька відер води. Але я так і не розписалася, хіба «вони» за мене розписалися, бо того я не знаю.

Минуло трохи часу. Від двоюрідної сестри з Мізоча прийшов лист, в якому сестра розповіла, що москалі в Дермані Віру Максись калікою зробили. Віра була в Повстанській Армії лікаркою, хороша така дівчина, я її знала. Сестра писала, що лікарку здали москалям сексоти місцеві, підсипавши сонний порошок дівчині, через що вона заснула у чужій хаті. Ту хату, де була приспана Віра, “кагебісти” окружили, дівчину обеззброїли і забрали так як в полон. Допрос вів “кагебіст” Мурзін, то лікарка на допросі так зубами вхопила того “кагебіста” за палець, що аж відгризла пальця. От калікою дівчину і за теє зробили. Я відписала сестрі, що щиро шкода мені Віри, шкода, що змарнували її життя. І за короткий час після листування приходить мій майстер і каже, що вас, Фрідріх, визиває начальник нового заводу. На новому заводі працювали тільки політичні в’язні, це була не наша зона, і чого мене туди викликають не знаю, але йду. Пройшла з десяток метрів. Стоїть край дороги чорна машина, і – мене за “шиворот” і в ту чорну машину. Привезли в сам Іркутськ в управління КГБ, давай допитувати: “Ти бандерівка!.. Кажи, де твої бандери?!.” Що вони зі мною там робили, просто не можу передати, знущались як хотіли. Але тої ж ночі відпустили мене з КГБ ледве живу…

Минали отак мої місяці за місяцями в Сибіру на цегельному заводі. Підлікувала я той туберкульоз, а з часом і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він звідси, з Іванковець! Я б за москаля ніколи б світі заміж не вийшла! Чоловік якраз завершував служити у війську в Іркутську. Ми довго не ходили, розписалися за пару місяців, хоч відразу й розписатися не дозволяли. Але мене комендатура на прохання чоловіка не хотіла відпускати, бо я бандерівка, паспорта таким, як я, навіть не видавали. Чоловік казав до коменданта жартома, що мене “перевоспітає”, та ніякі вмовляння не допомагали. Що тоді було робити? Втікаємо! Дістав чоловік два квитки в Україну для себе і для мене, і так я повернулася в 1956 році на рідну землю на самий Святий Вечір перед Різдвом.

Рік прийшлось переховуватись в рідній хаті, на вулицю лиш зрідка виходила. Коли приїжджала міліція в село, то ховалася на горищі, а чоловік ходив з’ясовувати чи то бува не мене шукають. Через рік мусіла з чоловіком таки вернутися назад в Іркутськ, бо прийшов «слєдоватєль» і попередив, що краще на Сибір вернутись добровільно, ніж знову силою по тюрмах мають возити. А вже в 1959 році відпустили тата і маму моїх. То ми разом в чотирьох приїхали в Іванківці. Братік, той, що тікав босим по снігу, в Іркутську в 55-му закатували в КГБ, так я лишилася одна в своїх батьків. Ну так і по нині живу, правда, вже також одна… сама… Тут моя рідна земля! Тут моя Україна! І не дай Боже сюди знову прийде москаль, я готова, як бідолашна Віра, без страху перед смертю вгризатись в окупанта, хоч мені уже 82 роки…

Зв’язкова УПА Валентина Романівна Генсюр розповідала свою історію кореспонденту ДОБИ майже годину. Найважче її було ділитись не трагічними подіями зі свого молодого, покаліченого радянщиною життя, а те, що десять років тому у 2004-му прах її доньки привезли з Іспанії у невеликій коробці. За три місяці після смерті доньки прислали в подібній коробці з тої ж Іспанії внука, а ще до кінця того ж року поховала Валентина Романівна свого головного рятівника долі – чоловіка Тадея. Є ще у Валентини Романівної син, підполковник Збройних сил України, та й він бореться у Львові уже третій рік з тяжкою недугою – у сина рак легень.

До пані Валентини часто заходить в гості така ж одинока і з подібною долею поневірянь по Сибірах зв’язкова УПА Броніслава Білянська, про неї писалось нещодавно на ДОБІ. Вони живуть на одній вулиці в селі Іванківці Зборівського району, разом ходять до церки, помагають одне одному по господарстві. І цих дві стареньких жінки, як ніхто, знають, чого вартий окупант з Північного Сходу.

Назар ГЛИБОКИЙ для інтернет-видання doba.te.ua

X