Мар’яна Остапчук: роздуми про мову

Мар’яна Остапчук: роздуми про мову

На жаль, як колись, так і сьогодні стан української мови є досить хитким. Чому навіть після здобуття незалежності наша мова терпить поневіряння? Чому після стількох років кривавої боротьби ми не в змозі її захистити? Не в змозі, чи не при бажанні?

По шкірі біжать мурашки, коли подумаю скільки людей полягло за нашу землю, за нашу волю, за нашу мову.

О, скільки крові випила земля,

Вона б давно вже оп’яніла,

Якби так захлиналась від вина,

А не від крові безперервно червоніла…

Ці рядки я писала не задумано, спонтанно. Яка ж іронія долі, який сарказм! Чому добра половина українців ( якщо не більше) знаючи і розуміючи українську мову, спілкуються російською? Чому російська література сьогодні затребувана більше, ніж українська? Хіба знайдемо ми в Росії половину росіян, котрі розмовляли б українською? Смі-хо-та! Це все, звісно, риторичні запитання, однак серце від цього щемить не менше…

Ні! Я не проти росіян, російської культури, Але я ЗА Україну, за нашу культурну спадщину, за нашу мову, яка сьогодні зникає. Не дарма Ліна Костенко сказала: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову». В сьогоднішній ситуації, в першу чергу, винні ми самі. На відміну від наших попередників, які віддавали життя за Україну і все українське, ми ж просто склали руки. Мовляв, зійде і так… Що тут сказати? Нема слів, одні емоції. А варто не закривати очей, не вестися на провокації, варто завжди відстоювати своє! От і все. Кожний сам кує своє щастя, а ми просто відклали інструмент…

З гіркотою мушу визнати, що наш славний Кобзар не помилився. Однак, як сказала Леся Українка: «Contra spem spero…»

Мар’яна Остапчук, здолбунівчанка студентка

першого курсу Львівського Національного університету ім. І. Франка.

 

X