Тарас Якимчук

Тарас Якимчук

Таке саме сонце світило теплими літніми днями над Мізочем і сімсот, і сто, і сімдесят років тому… Так само достигали пшениці, так само буяли зеленню городи, так само мирно гелготали гуси і паслись корови…
І так само ховали козаків, воїнів, повстанців, що поклали своє життя за Україну. Це також були юні двадцятирічні хлопці, як і Тарас Якимчук. І так само вони були не дітьми – а захисниками, справжніми чоловіками і героями…
Так само над ними голосили матері, так само залишалися не вдовами – бо не встигли стати дружинами! – кохані дівчата… Так само йшли поруч побратими, суворі і мовчазні…
Мізоч поховав свого Тараса – нашого Героя…
Своєму другові говорив, що найбільше хоче приїхати додому, до Мізоча, і походити по городу. Просто походити…
Мізочани збирали врожай, мама розповідала йому, як там справи з господаркою. Казав, що душа болить дивитися, як БТРи колошкають пшениці на сході…
Пояснював, що він мусить бути там, бо – за Україну, за своїх мізочан, за свою родину. Бо має чинити опір загарбникам, щоб не прийшли на рідну Волинь. Говорив, що люди часто питають: чому ти на сході, навіщо воно тобі? Терпляче пояснював, що Здолбунів не так далеко, і якщо не тримати оборону там, то завтра російські солдати прийдуть сюди…Обіцяв бути обережним…
Волонтерам ніколи не скаржився, нічого не просив… Вони самі розпитували, надсилали необхідне. Наготували й ту останню посилку, яку не встиг отримати. В ній були тактичні рукавиці, двоє спеціальних окулярів, розгрузка до бронежилета, спеціальна особлива аптечка… Він був спецпризначенцем, тому для нього все було особливим – не таким як у всіх…
На передовій з перших днів… Говорив, що дратували знайомі, які дзвонили й питали, чи вбив когось. Бо переоцінив на війні все. Раніше думав про будинок для майбутньої родини, про машину, а тепер хотів просто вижити… Проте від куль не ховався, робив свою роботу військового…
Першими туди, де потім встановлювали українські прапори, йшли Тарас і його побратими. Найнебезпечніші місця, найфанатичніші російські найманці чекали їх кожної миті. Чітко усвідомлював, що кожен день може стати останнім… Бо той, хто вчора посміхався в очі, сьогодні може стояти за дверима зі зброєю і вистрелити в тебе…
Коли звільнили Слов’янськ, був вражений тим, як дякували люди українській армії, як приготували їм печиво й дитячі малюнки. Просили – не йдіть! Ви підете, і знову повернуться ті, бандити… Коли жінки-волонтери говорили по телефону, що ті падлюки винні в усьому, маючи на увазі місцеве населення, казав: не треба так, вони не винні – просто зазомбовані. Ненависті не було…
Проте коли відпускали так званих «язиків», добре розумів, що вони до пори до часу просто притихли, приховали зброю, а самі все одно ненавидять Україну…
Добрий неконфліктний хлопець, зі спокійним твердим характером. Захисник… Воїн… А міг би бути господарем, як і вся його родина. Якби не чужа агресивна держава і її лідер, яким учергове стало тісно на своїй землі.
Слава тим, хто зі зброєю в руках захищає свою землю! Вічна пам’ять кожному, хто поліг у цій війні, не повернувшись додому…

 

 

  • Олександр

    Не можна стримати сліз. Слава ГЕРОЮ!!! Завдяки таким, як Тарас Україна буде сильною і процвітаючою державою.

  • Юлія

    Так болісно дивитися на це фото і знати, що Тараса вже немає. Він був дуже хорошим. Вічна пам’ять йому.

  • Lidia Demchuk

    Не віриться, що ніколи ми його не побачимо. Невимовно болісно чути плач матері, яка також не хоче вірити, що сина вже нема…Вічна пам ять і вічна слава нашому герою!!!

X