забіг-вулицями-міста-3-550x367Початок тижня став неприємною несподіванкою для керівника Здолбунівщини Сергія Кондрачука, адже забіг на честь «проклятих солдатів» став однією з топ-тем на Рівненщині. Якщо коротко, то мова йде про те, що одна з польських громадських організацій району вже не вперше проводить забіг у пам’ять про учасників польського антикомуністичного руху, при цьому заручившись підтримкою районної державної адміністрації. Проте антирадянська діяльність «проклятих» не знімає проблеми їх участі в антиукраїнській злочинній діяльності проти мирного населення Волині. Детальніше – в довгій і ґрунтовній розвідці директора Здолбунівського краєзнавчого музею Олега Тищенка, яку ми й розміщуємо сьогодні. Там наведено безліч фактів і зроблено чимало цікавих висновків.

Ми ж, власне, акцентуємо на ролі адміністрації і Сергія Кондрачука в цій акції. Після громадського розголосу він всіляко відхрещувався від свого «покровительства» забігу, і навіть написав, що його ввели в оману. Зокрема, на своїй сторінці у Фейсбуці Сергій Кондрачук написав: «Щодо пробігу пам’яті “проклятих солдатів”. До нас дійсно звертався культурно-просвітницький центр ім. Чацького з листом щодо проведення свого заходу (лист додається). Як ви бачите, в цьому листі немає ні слова про те, кого саме збираються вшановувати в цьому забігу. Про те, що ми співорганізатори заходу і якого саме – ми дізналися з афіші після того, як вона була випущена. Щодо нашої реакції до цієї події, то вона очевидна. Дякую Ігор Марчук за інформацію.»

І все було б чудово, якби не той простий факт, що минулого року такий пробіг уже відбувся! І так само під патронатом адміністрації. І на чільних ролях у ньому був тодішній заступник голови адміністрації Микола Орлов. І не чужий йому сайт «ЗС» розмістив хвалебний матеріал під промовистою назвою «Вшановували героїв бігом».Тому лукавство Сергія Кондрачука і його звичка вважати, що ніхто нічого не пам’ятає, лише отримали зайве підтвердження.

А історикам Ігорю Марчуку і Олегу Тищенку справді можна подякувати. Бо так, дивись, і стали б ми не повстанським краєм, а східними кресами… Пост Олега Тищенка зі сторінки Здолбунівського районного краєзнавчого музею подаємо без змін.

ЧИЇМИ СТЕЖКАМИ, БРАТЍ?!
Практично випадково дізнався про ініційовану місцевим польським Товариством ім. Чацького акцію в Здолбунові – пробіг «Вовчою стежею. Пробіг пам’яті «проклятих солдатів»». І шо то за «прокляті» – запитає допитливий обиватель. Мене запитували протягом дня разів з десять – тож мушу озвучити виключно свою думку, обіперту на наукові позиції українських істориків, що їх тяжко запідозрити в необ’єктивності.
Стосунки між українцями і поляками, що нараховують добре тисячоліття, – були у різні роки різними. Від ейфорійних у часи Литовського князівства, коли ми разом з поляками із литовців-язичників робили християн; і до часу коли донька князя Костянтина Острозького Анна-Алоїза практично прирекла десятки містян на кару смерті. І це лише за підбите їй пасхальною крашанкою око, та й після того, як вона у вранішню пору Пасхи наказала кучеру проїхати каретою по кошиках із пасочками та крашанками. Мабуть, і зараз наваляли б… І також тоді, коли разом із Пілсудським відстояли Варшаву 1920-го, і коли взаємно пролили ріки крові на Волині в 1943-му; і у ще сотнях і тисячах прикладів дружби і ненависті…
Кожного разу як не українець виконував роль Авеля, а поляк – Каїна, то поляк був Авелем, а українець – Каїном… У Другій світовій (прєсідатєль Новороссії Царьов назвав цю Війну «что», тож уточню дати: 1939 – 1945рр.) тут, на нашій Рівненщині, протистояли одна одній чотири сили: німці, які планували колонізувати Західну Україну з подальшим її приєднанням до Райху; росіяни, які наполягали на приналежності цих земель до Радянського Союзу; українці, які, незважаючи на готовність виконувати свої громадянські обов’язки щодо польської держави, ніколи не визнавали її прав на етнічні західноукраїнські землі; нарешті, поляки, які домагалися відновлення країни у довоєнних кордонах. «Питання: кому буде належати Західна Україна у післявоєнні часи, – визначало і головні завдання польського підпілля на цих землях» – пише Ігор Ілюшин, поважний український історик, несимпатик українського націоналізму.
Він пропонує наступну систематизацію: «Історію діяльності польського підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни можна поділити на три етапи. Перший – від 17 вересня 1939 p. до червня 1941 p., тобто від дня вступу на західноукраїнські землі Червоної Армії до часу нападу Німеччини на Радянський Союз, коли останній був змушений залишити ці землі. Другий етап охоплює часи німецької окупації Західної України від липня 1941 p. до січня 1944 p. Від січня 1944 p. починається третій етап діяльності польського підпілля. Він пов’язаний з поверненням на Західну Україну Червоної Армії та остаточним визволенням (для когось – повторною окупацією «Других совєтів» – прим. О.Т.) України від німців, а також із здійсненням Армією Крайовою (АК) так званої операції “Буря” на території Галичини (умовно назвемо Східної Галичини) – від березня до серпня 1944 p. Після визволення від німців у липні-серпні 1944 p. майже усієї Західної України основні сили польського підпілля тут були знищені. Однак є всі підстави для того, щоб вважати, що на землях, які увійшли до складу УРСР, окремі підпільні польські структури діяли до кінця 1945 p.». Цей етап Ігор Ілюшин налаштований виокремити в четвертий за рахунком.
І якщо ми коротко говоримо про 1939 рік – рік практичного знищення польської держави (ІІ Речі Посполитої) то зачатком усіх підпільних польських структур тоді став Союз Збройної Боротьби (ZWZ). Він і намагався провадити політику еміграційного польського уряду з Лондона і водночас – об’єднати купу розрізнених польських антинімецьких і антибільшовицьких структур. План розбудови організації передбачав поділ усієї території довоєнної Польщі на шість великих територіальних одиниць – «обвудів» (обшарів). Та все розпочалося доволі трагічно. Більшість військових, працівників правоохоронних органів, представників бізнесу і католицької церкви (потенційну основу руху опору) за наказом Сталіна НКВС розстріляли в Катині та інших місцях «вєлікой і могучєй» – понад 25 тисяч в 1940 році. Головною причиною того, що польське підпілля не виконало своїх завдань, було те, що «усі організації ZWZ за короткий час опинилися під наглядом численних аґентів НКВС. Ці аґенти потрапили в найближче оточення комендантів організацій. Якщо у Львові вони лише спостерігали за діяльністю польських підпільників і спрямовували її в необхідному для НКВС напрямі, то на Волині, де комендант округу полк. Т. Маєвський (“Шмігель”) зі своїми людьми розпочали більш енергійну діяльність, відтак спричинили масові арешти і фактично знищили організацію. Відтак за часів німецької окупації Західної України підпілля довелося відбудовувати з самих підвалин. До вересня 1941 p., за допомогою спеціальних емісарів, Головна комендатура ZWZ вивчала організаційні можливості відтворення в обшарі № 3 військового підпілля. З вересня польська контррозвідка проводила ретельну перевірку членів колишніх підпільних організацій. На підставі збережених документів, які знаходяться в архіві Військового історичного інституту в Рембертові, можна ствердити, що в складі Львівського округу залишилося лише 25% осіб, які вели підпільну діяльність за часів радянської окупації Західної України…»
А що ж наша Рівненщина-Волинь? А Волинь була відокремлена в самостійний округ із центром у Ковелі, який Головна комендатура Армії Крайової (частина підпілля ZWZ) підпорядкувала безпосередньо собі. Дістатися на Волинь було набагато простіше з Варшави, аніж зі Львова чи Тернополя. Німці встановили на кордоні Генерал-губернаторства (Галичини) і Рейхскомісаріату (Волині) справжній кордон. На посаду коменданта обшару № 3 командувач АК ген. С. Ровецький (“Ґрот”) призначив у липні 1941 p. свою довірену особу ген. К. Савицького (“Прут”). На посаду коменданта АК Волинського округу у вересні 1942 p. було призначено підполк. К. Бомбінського (“Любоня”). Волинський округ було поділено на чотири районні інспекторати (Ковель, Луцьк, Рівне, Дубно), а також 12 повітів. Створення мережі в Західній Україні та інші організаційні справи тривали майже до кінця 1943 року.
Краще Ілюшина не скажеш: «коли остаточно стало зрозуміло, що звільнення польських земель буде відбуватися зі сходу силами Червоної Армії, Головне командування АК 20 листопада 1943 p. затвердило план “Буря”. Первісний план акції “Буря” передбачав антинімецьке всенародне повстання лише на польських етнічних територіях. На західноукраїнських землях військові дії мали носити обмежений характер і бути лише прикриттям майбутнього повстання. Виняток становив лише Львів, з яким мав підтримуватися постійний зв’язок через територію південної Люблінщини. Але необхідність демонстрації “стану польської присутності” на землях Східної Галичини та Волині в умовах швидкого наближення до них Червоної Армії спричинила зміни в плані. Ці зміни вимагали участі Армії Крайової у спільних з радянськими військами бойових діях по визволенню усіх довоєнних польських територій (у т.ч. західноукраїнських). План “Буря” передбачав, що під час відступу німецької армії законспіровані загони АК будуть швидко змобілізовані і разом з партизанськими загонами візьмуть участь у боях з ар’єргардами відступаючих німецьких військ. Таким чином, командування АК намагалося продемонструвати, що польське військо є союзником Червоної Армії і Радянського Союзу по антинімецькій коаліції, що воно, на ґрунті тактичної взаємодії з радянськими військами, бере участь у визволенні довоєнних польських земель і що органи Делегатури уряду (Представництва польського еміґрантського уряду в країні) є повноважним господарем на цих територіях. Кінцевою політичною метою плану “Буря” було визнання Радянським Союзом польського уряду в Лондоні за офіційного представника Польщі на міжнародній арені без будь-яких поступок у питанні щодо її східних кордонів. Виходячи з цієї мети плану “Буря”, слід зазначити, що головним завданням підпілля на території Західної України була підготовка до його здійснення. А це передбачало, передусім, сувору конспірацію, нагромадження зброї, розвідницьку та інформаційно-пропагандистську діяльність (лише у Львові виходило близько 20 підпільних видань)… Зокрема, II дільниця “Вахляжу” (ще одна частина підпілля ZWZ) діяла на комунікаційних шляхах: по лінії шосе – Рівне – Звягіль – Житомир – Київ, по лінії волинської північної залізниці – Ковель-Сарни-Коростень-Київ та по лінії південної залізниці – Рівне – Здолбунів – Шепетівка – Бердичів – Козятин – Фастів – Київ. До речі, аби не спровокувати німців на каральні дії проти польського населення Волині, керівники “Вахляжу” передбачали, що саботажно-диверсійна діяльність повинна проводитися активніше саме на територіях, які лежали на схід від довоєнного польського кордону…»
Ох, цей довоєнний, до 1939 року, кордон! Ох, ці омріяні й обжиті військовими осадниками-поляками Креси Всходні! Тільки якраз із цим «проблемка» – Волинь була, є і буде етнічною українською землею! Тож на думку більшості українських (і значної частини не українських) істориків чи не найважливішим напрямком підпільної діяльності АК (читай ZWZ) на території Західної України стала боротьба з українським національним самостійницьким рухом, зокрема з Українською Повстанською Армією (УПА) та її планами щодо деполонізації Західної України. Перші сутички між поляками та українцями відбулися вже під час перших вересневих боїв 1939 p. Ігор Ілюшин наводить уривок із спогадів коменданта Бжежанського (Бережанського) повіту АК Тернопільського округу Я. Чісека: “У другій половині вересня 1939 p., коли німці вже були під Львовом, відбувся збройний виступ українських військових формувань на території Бжежанського повіту. В місцевості Конюхи знаходились пости української поліції. Вони скеровували відступаючі від Зборова на Бжежани й далі на південь окремі групи польського війська на шосе Дрижчув – Бжежани. Ця дорога проходила через ліс, в якому українці вбивали польських солдатів і відбирали зброю. Скільки було вбито, важко сказати”. І це тільки «квіточки» протистояння, в якому пролилася перша кров. Українці були готові використати шанс отримати незалежність із нападом Гітлера і Сталіна на Польщу. А тут німці (ще ті пунктуали) посприяли загостренню боротьби між поляками і українцями. Диявольська гітлерівська акція виселення й подальшого осадництва в Замойському повіті на території Люблінщини – класичний приклад стравлювання українців із поляками і навзаєм. Загальновідомо, що метою цієї акції було виселення звідти польського населення й утворення там німецької осадницької території. Одночасно з виселенням поляків на їх місце переселяли українське населення, яке в майбутньому мало охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань. У ході акції німці свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками та українцями. Вже наприкінці 1942-1943 рр. на території Замойського повіту діяло шість польських партизанських загонів. Перші збройні напади на українських колоністів здійснили в цей час польські військові угруповання на території Грубешівського, а також Томашівського повітів. Тоді ж відбулися перші бої між поляками та українцями в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які входили безпосередньо до складу Львівського округу АК. У 1944 p. бої на цій території, як, між іншим, і в усій Східній Галичині, набули масового характеру.
Та повернімось до Волині, де проблема загострення польсько-українських стосунків лише набирала обертів. Восени 1942 p. з ініціативи Організації Українських Націоналістів (ОУН) із розрізнених партизанських загонів було створено Українську Повстанську Армію. Важливу роль у зміцненні УПА відіграли підрозділи української поліції, які у березні-квітні 1943 p. перейшли зі зброєю до її лав. З цього часу починаються і масові антипольські виступи на Волині. Аби мати можливість захищатися й протистояти УПА, місцеве польське населення почало утворювати бази самооборони, які очолювали представники АК. Польська самооборона складалася з двох елементів. По-перше, утворювалися міцні укріплення (оборонні пункти або бази), які об’єднували кілька сіл з польським населенням. Оборону цих укріплень здійснювали місцеві загони. По-друге, утворювалися сильні партизанські загони, які взаємодіяли з укріпрайонами ззовні. Польські джерела різняться в оцінках кількості створених баз самооборони. В цілому на території Волині та Східної Галичини їх було утворено понад сто. Найміцніші серед них знаходилися на території Волині, наприклад Пшебраже, Гута Степанська, Засмики, Білин та інші. Щодо партизанських загонів, то, згідно з наказом коменданта Волинського округу від 20 липня 1943 p., їх тут було створено дев’ять. Із найвідоміших проАКівських партизанських загонів назвемо хоча б загін В. Коханського (“Бомба”), який діяв на території Сарненського та Костопольського повітів.
Слід зазначити, що створення баз самооборони і партизанських загонів стало для командування АК вимушеним заходом і було рівнозначно деконспірації. Цих заходів було вжито в зв’язку з тим, що місцеве польське населення, спостерігаючи безпорадність польського підпілля щодо боротьби з українцями, почало переходити до комуністичних польських партизанських загонів, зокрема до загону майора Р. Сатановського. Згідно з донесеннями Р. Сатановського, до Українського штабу партизанського руху (УШПР) польське населення у значній кількості вступило до радянсько-польських партизанських загонів. Причину цього він вбачав не в тому, що поляки прагнули воювати з німцями, а в тому, що їх змушували це робити дії українських націоналістів стосовно польського населення. Польські партизани, як зазначається у донесенні, вбачають свого головного ворога не в німцях, а в українських націоналістах!!! Ставлення німців до польсько-українського конфлікту добре відображає відповідь сарненського гебітскомісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”.
Підтримку німцями, в деяких випадках, польських баз самооборони можна пояснити прагненням окупантів використати поляків для боротьби з міцніючою УПА і радянськими партизанськими загонами. Із цією метою з весни 1943 p. німці почали формувати і загони допоміжної охоронної поліції (шуцманшафт) із поляків, які виявили бажання заступити на цій службі збіглих українців… Та подекуди стосунки між поляками і радянськими партизанами також були непростими. В одній місцевості вони складалися добре: польське населення постачало більшовикам продовольство, надавало потрібну інформацію і т. ін. В іншій – відбувалися збройні сутички. Наприклад, на території Сарненського повіту такі сутички відбулися 27 квітня 1943 p. у c. Замрочене, 3 травня 1943 p. у c. Чайків, 16 травня 1943 p. у c. Стахівка. Особливо складними були стосунки між поляками і радянськими спеціальними оперативно-чекістськими групами, які з метою проведення органами НКВД УРСР розвідницької й диверсійної роботи в 1942-1943 рр., десантувалися на бази партизанських загонів УШПР. Одним із таких загонів був загін М. Прокоп’юка, який діяв у районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з польською базою самооборони в с.Пшебраже. 31 серпня 1943 p. спільними зусиллями поляків із Пшебража та партизанів загону М. Прокоп’юка було розбито одне з міцних угруповань УПА. Ставлення радянських партизанів до поляків і польсько-українського конфлікту в цілому знайшло відображення у звіті М. Прокоп’юка про бойову діяльність загону. У звіті читаємо: “В самом вопросе о междоусобице, провоцированной гитлеровцами между украинскими и польскими националистами, руководители с. Пшебраже, к сожалению, играли другую роль. Являясь осадниками и членами союза осадников, они отождествляли националистические банды ОУН-УПА co всем украинским народом, на который смотрели не иначе, как глазами своего бывшего воеводы Юзевского. Одна из заслуг советских партизанских отрядов состояла в том, что ими пресекались поиски националистов с той и другой стороны… придать событиям „народный” характер, как равно попытки выместить озлобление на ни в чем не повинном местном польском и украинском населении. С момента нашего прибытия в район Пшебража вылазки польского гарнизона против украинских сел прекратились”.
Ігор Ілюшин зазначає: «Можна по-різному сприймати цей звіт, але не викликає сумніву той факт, що польські бази самооборони здійснювали і наступальні акції як превентивного характеру, так і у відповідь на напади загонів УПА. Методи боротьби нав’язував противник, тому польське підпілля також не переобтяжувало себе вибором засобів. Накази командувачів округів АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності і брати участь у пацифікаційних акціях проти українських сіл спільно з німцями або окремо. Проте ці накази не забороняли акцій у відповідь на напади УПА, або навіть превентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керівники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так званих “сліпих” акцій у відповідь. Зрозуміло, що репресій зазнавало і цивільне українське населення. Так, зокрема, у розвіддонесенні УШПР секретарю ЦК КП(б)У Д. Коротченку йдеться про те, що після того, як в районі Гути Степанської загін В. Кохановського був розбитий українцями, “Бомба” з залишками загону відійшов у ліси в районі Сарни – Моквин. Там було сформовано міцний загін чисельністю в 800 осіб. Польські партизани були озброєні станковими та ручними кулеметами, автоматичною зброєю. Загін здійснив рейд у напрямку Цуманських лісів, знищуючи на своєму шляху всі українські села та загони “бандерівців”. Здійснення наказів командувачів округів АК не завжди можна було проконтролювати, а тому характер польсько-української боротьби у багатьох випадках був дуже складним…»
Цікаву оцінку діяльності польської поліції, а також характеру польсько-українського конфлікту в цілому дають матеріали прокомуністичних підпільних організацій західних областей України. У зверненні організації “Визволення вітчизни” читаємо: “… з нечуваною жорстокістю винищували оунівці польське населення, від малого до великого, спалювали оселі, руйнували сади та поля… Акти насильства супроти мирного польського населення дали німцям нагоду створити польську жандармерію з кримінальних елементів та дали їй вільну руку у винищуванні населення. Але дарма шукав би мирний польський громадянин в цієї польської жандармерії захисту перед українськими бандами. Вона була створена, нарівні з УПА, німцями для винищування мирного українського населення, і цю брудну роботу намагається виконувати не гірше від УПА…”
Командування АК дотримувалося тієї думки, що Польща є союзником Червоної Армії і Радянського Союзу (хоча і тактичним союзником). На багатьох зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, членів окружних комендатур АК приймали рішення про надання військової допомоги і співпрацю з радянськими партизанськими загонами й частинами Червоної Армії. Керівництво УПА тим часом, після відступу німецьких військ з українських земель, вбачало свого головного ворога лише в радянських військах… Ну, а керманичі АК вважали (часом і мали на те підстави) за головного ворога 0 українців, ОУН та УПА. Відтак тисячі каральних акцій пройшлися селами поляків і українців. Деякі акції відбувалися стихійно, а деякі – за наказами командування АК. До цих останніх належала, наприклад, акція Львівського Кедиву (Кедив – Керівництво диверсіями), яку було проведено 15-22 березня 1944 p. Під час проведення пацифікаційного рейду в селах Хлебовичи, Черепин та Лопушна було вбито близько 130 цивільних українців (у с. Хлебовичі були також жертви серед польського населення)…
Були і в самому польському керівництві підпіллям протиріччя. Часом – у час гострої потреби єднання. У цьому поляки, погодьтесь, схожі на українців. Тож розбіжності у поглядах на українське питання між військовими і цивільними на Волині існувало і в 1942-му, і 1943-му й інших роках. Зокрема різнилося ставлення між командувачем Волинського округу АК полк. К. Бомбінським і окружним Делегатом уряду К. Банахом (“Ліновський”). Ініціатором переговорів з українцями був Делегат уряду, а військові на чолі з К. Бомбінським сприймали це як зраду. Цей конфлікт врешті-решт був однією з причин відставки обох діячів польського підпілля.
Тепер трохи про Рівненщину: «Зі вступом 4 січня 1944 року Червоної Армії в районі Рокитного на довоєнні польські території розпочинається новий етап діяльності польського підпілля. 15 січня комендант Волинського округу видав наказ про концентрацію загонів АК у західній частині Волині з метою реалізації плану “Буря”. Цей день вважається датою утворення 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Невдовзі ця дивізія на чолі з новим командувачем майором Я. Ківерським (“Оліва”) нараховувала близько 6 тисяч бійців. Упродовж майже півроку 27 Волинська піхотна дивізія АК вела партизанські бої проти відступаючих німецьких частин та загонів УПА (впродовж місяця дивізія вела фронтові бої спільно з радянськими військами). Відомо, що через представника окружної делегатури німці пропонували командуванню дивізії виступити разом проти Червоної Армії. Цю пропозицію було відхилено… Після спільних боїв польських та радянських частин за Ковель, 27 Волинська дивізія піхоти залишилась без підтримки з боку радянського командування і опинилася в німецькому оточенні в районі Мосурських лісів. З оточення дивізія виходила з боями, втративши при цьому велику кількість людей. Основні сили дивізії (Ковельське угруповання “Громада”) з боями перейшли на західний берег Бугу. Загони Володимир-Волинського угруповання “Основа”, форсувавши Прип’ять, перейшли лінію німецько-радянського фронту і там були Приєднані до складу армії ген.Берлінґа…».
А що політики? Польські керівні органи влади в Лондоні наполягали на тому, щоб АК було визнано західними союзниками за складову частину союзницьких збройних сил і щоб їй було надано військову допомогу. Але під час чергової зустрічі У. Черчілля з Ф. Рузвельтом, яка відбулася у серпні 1943 року в Квебеку (Канада), союзники остаточно вирішили визнати Польщу за сферу впливів Радянського Союзу. Таке політичне рішення лідерів країн антигітлерівської коаліції робило неможливим залучення АК до участі в англо-американських військових операціях і надання АКівському підпіллю зброї на підготовку загальнонаціонального повстання. Союзники були згодні підтримати лише антинімецьку саботажно-диверсійну діяльність, яка мала проводитися, передусім, на користь Москви. Саме з цією метою готували в Англії і засилали на Схід польських офіцерів-спеціалістів з саботажно-диверсійної діяльності, які згодом на території Західної України очолили польські партизанські загони і бази самооборони. Цікаво те, що коли радянське військове керівництво вперше дізналося про діючих на Волині військових з Англії, воно сприйняло їх як союзників.
«Щодо радянського військово-політичного керівництва, то воно до самого кінця війни сприймало аківців, бехівців, енесзетовців (Народові сили збройні (NSZ)) як терористів, диверсантів, шпигунів, тобто як політичних злочинців, що яскраво довів судовий процес над 16 керівниками польського військового та цивільного підпілля у Москві влітку 1945 року. З визволенням Червоною Армією Західної України польське підпілля тут, в основному, було знищене. Проте, чимало членів Армії Крайової знову повернулося в підпілля і продовжувало свою діяльність навіть після того, як 19 січня 1945 року останнім командувачем АК ген.Окулицький видав наказ про розформування АК. З вересня 1944 року підпільна мережа АК або вже її наступниці – нової організації “Не” (“Незалежність”) на західноукраїнських землях відновлюється. Особливо цей процес активізується у зв’язку з намаганнями АКівського підпілля перешкодити акції взаємної репатріації польського та українського населення. Підписання договору про польсько-радянський кордон у серпні 1945 року, а також посилення заходів радянської влади щодо переселень населення поставили останню крапку у боротьбі поляків за Західну Україну. До кінця 1945 року усі підпільні структури АК на землях, які увійшли до складу УРСР, перестали існувати» – підсумовує Ігор Ілюшин.
А що ж тепер? Намагаємось вибудовувати нові стосунки з поляками, чи йдемо натоптаною «стежею війни»?! Парламент Польщі підтримав надання статусу національного свята дню пам’яті т.зв. “проклятих солдатів” – учасників антирадянського збройного підпілля в 1940-1950-ті рр. Серед них є і ті, хто відверто співпрацював з нацистами, і ті, хто по-звірячому вбивав мирних українців. Історик і публіцист Ігор Ісаєв вважає: «Кожен народ і країна мають пам’ятати тих, хто боровся за їхню незалежність і свободу. Але абсолютна їхня ідеалізація може тільки перешкоджати оцінці всієї сукупності їх дій і розумінню пов’язаних з ними подій. Що більше, суспільство фактично починає давати позитивну оцінку всім діям “національних героїв” – аж до злочинів проти людяності. Яскравим прикладом такої ситуації є спроби абсолютної глорифікації (героїзації – прим. О.Т.) антирадянських борців за українську і польську національну незалежність у середині ХХ століття. 3 лютого 2011 року у Польщі відбулася важлива історична подія, яка зачіпає й українську історію, хоча в самій Україні була цілковито непоміченою. Цього дня парламент Польщі практично одноголосно (406 голосів “за”, 8 – “проти” і 3 – “утрималися”) під головуванням віце-спікера сейму депутата від партії Громадянська платформа Стефана Несьоловського підтримав надання статусу національного свята дню пам’яті т.зв. “проклятих солдатів” – учасників антирадянського збройного підпілля в 1940-1950-ті рр.
Обговорення та ухвалення закону про свято у польському парламенті минуло з численними оплесками на дуже піднесеному, емоційному та патріотичному рівні. Проект закону вніс до сейму на початку 2009 р. президент Лех Качинський та підтримав новий президент Польщі Броніслав Коморовський. Новий закон Польщі дослівно вказує, що “У пам’ять “проклятих солдатів” – героїв антикомуністичного підпілля, які в обороні незалежності польської держави, борючись за право самовизначення і реалізацію демократичних прагнень польського суспільства зі зброєю в руках й іншими способами, протистояли радянській агресії та нав’язаному силою комуністичному режимові, – постановляється що: 1. День 1 березня стає Національним днем пам’яті “проклятих солдатів”. 2. Національний день пам’яті “проклятих солдатів” є державним святом. Ст. 3. Закон набуває чинності в день оголошення”.

Тож пробіг Здолбуновом «усіх охочих» підтримати пам’ять про боротьбу «проклятих» – виконання закону Польщі. Правда, чомусь на території України. І проблема тут не лише в тому, що подібні пропагандивні пробіги несуть до нас «польській мір», а в тому, що текст закону про “проклятих солдатів” зараховує до “національних героїв” Польщі всіх “героїв антикомуністичного підпілля”, незалежно від організацій, до яких вони належали, їхньої ідеології та вчинків. Подиву гідним є момент, що в ухваленому Сеймом законі та його обговоренні в парламенті безпосередньо і беззастережно прославляється військова організація польських національних демократів – фактично профашистські Національні збройні сили (Narodowe Sily Zbrojne (NSZ)). Про ідеологічну близькість до німецьких нацистів принаймні значної частини учасників NSZ недвозначно свідчать успішні приклади нав’язування контактів між NSZ і німецькою владою проти спільного ворога – Радянського Союзу і комуністів, починаючи з 1943 р. Найбільш відомий – союз партизан NSZ з керівництвом СС і гестапо в м. Радомі. Після входження на польську територію радянської армії ці контакти ще більше посилилися. Члени NSZ проводили розвідку на користь Німеччини. Невже українцям все рівно, чи билися польські нацисти з комуністами, чи знищували українців?!
На заході Польщі з партизанів NSZ під контролем СС була сформована т.з. “Свєнтокжиська бригада”, головним завданням якої була боротьба проти комуністів. У 1945 р. бригада відступила на захід разом із німецькими військами. У той же час, варто відзначити, що частина NSZ залишалася в антинімецькому підпіллі і брала участь у Варшавському повстанні 1944 року.
Після закінчення ІІ Світової війни NSZ продовжували боротьбу проти “радянських окупантів”, в тому числі й шляхом фізичного знищення їхніх польських колаборантів, комуністів, євреїв під прикриттям гасла боротьби з “жидокомуною” і … українців незалежно від їхніх політичних уподобань.
Серед актів насильства проти українців відома трагедія українського села Верховини в Красниставському повіті Польщі 6 червня 1945 року. Загін NSZ кількістю 300 осіб під командуванням майора Мечислава Пазерского, виконуючи наказ командира “Спеціальної акції” 16-го округу NSZ Зиґмунта Воляніна, взявся за поголовне знищення мешканців села і по-звірячому стратив 194 українців лише через їхню національну приналежність.
Це – НЕ ГЕНОЦИД??! Для вбивства були використані всі підручні засоби: вогнепальна зброя, кийки, ножі та сокири. Серед 194 вбитих українців було 45 дорослих чоловіків, решта 149 страчених були жінки і діти різного віку. Крім цього “подвигу”, загін З. Воляніна стратив двох радянських льотчиків і кількох працівників польських прокомуністичних служб безпеки. Це, певне, і є той «антикомунізм» із «вовчих стежок»…
Ігор Ісаєв стверджує, і з ним важко не погодитись, що: «Рішення польського парламенту від 3 лютого 2011 р. про практично беззастережну національну героїзацію учасників польського комуністичного підпілля, включно з членами NSZ, незалежно від їхніх вчинків, тільки на підставі факту, що вони боролися проти комуністів і Радянського Союзу, повністю суперечить загальнодемократичним і гуманітарним цінностям, а також можливості польсько-українського примирення історичної пам’яті!!!
…Дотримуючись логіки польських політиків при ухваленні закону про “проклятих солдатів”, якби Степан Бандера, ОУН і УПА боролися не за Україну, а заради Польщі, то для польського народу і польської держави вони не були б уже “злочинцями”, а “національними героями”…»
Польською мовою словосполучення «Zołnierze wyklęci» («прокляті солдати») – вочевидь звучить пристойніше, ніж українською. Та для українців Волині і Галичини, Донбасу і Слобожанщини, закарпатців і подолян тощо чи не найвагомішою сторінкою діяльності «проклятих» є саме українська сторінка. Якщо польська влада останніми роками вирішила зробити ставку на повну героїзацію цих людей, то для багатьох родин українського походження вони навряд чи стануть героями: так звані післяАКівські формування активно боролися до 1947 року проти УПА на польсько-українському прикордонні (хоча часом і співпрацювали між собою, як-от під час спільної акції проти комуністів у Грубешеві). Ще 2011 року, після початків офіційного святкування Дня «проклятих солдатів» Климентій Федевич на порталі Zaxid.net писав: Сучасне польське суспільство фактично використовує боротьбу польських патріотів за свободу країни як індульгенцію за всі їхні дії, включаючи злочини проти людяності, які супроводжують будь-яку збройну боротьбу, особливо партизанського типу.
Хоча і в самій Польщі не бракує голосів щодо того, що серед «проклятих солдатів» були не тільки герої, але й відверті злочинці, їхній культ у країні приймається. Підтвердження тому – те, що кресові середовища в Польщі все частіше посилаються на введення пам’яті про «проклятих солдатів» до польського канону пам’яті, як взірця для постулатного для них встановлення пам’яті про Волинську трагедію як геноцид – йдеться в матеріалі Польського радіо…

А що оті «трикляті бандєровци-сокирники»?
Вочевидь «пост-скриптум» у цьому матеріалі варто поставити словами Сергія Рябенка, юриста, співробітника Українського інституту національної пам’яті, представника України в International Justice for the Co: «Попри багаторічні пошуки, документальних підтверджень існування в ОУН чи УПА наказу про поголівне винищення поляків не виявлено, а всі «цитати» з нього виявились фальшивками. Навпаки, відомі на сьогодні документи й матеріали заперечують не лише можливість існування такого наказу, але й наявність прагнення винищити поляків саме як національну групу. Немає жодних указівок про знищення поляків ні в маніфесті Проводу ОУН до українців та інших народів СРСР за грудень 1940 року, ні в постанові ІІ (Краківського) Великого збору ОУН у квітні 1941 року, ні в інструкціях «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» за травень 1941 року.
Навпаки, Провід чітко наголошує, що «ОУН поборює акцію тих польських угрупувань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською і польською націями».
Немає закликів до знищення поляків як національної групи в постановах Третьої конференції ОУН за лютий 1943 року, Третього Надзвичайного Великого збору ОУН у серпні 1943 року, а також в інших програмних документах ОУН. У заклику Головної команди УПА до українського населення за червень 1943 року хоч і вказується на співпрацю поляків на Волині й Поліссі з німцями та радянськими партизанами, та водночас немає відсутність «ніяких ворожих замірів супроти польського народу та бажаючи й йому здобути для себе Самостійну Національну Державу на своїй етнографічній території».
Ба, більше, звернення ОУН до поляків за липень 1943 року містить заклик до спільної боротьби проти окупантів і констатує, що «ми не хочемо тримати в ярмі нікого з Вас [поляків – С. Р.]. На території української держави залишаться тільки ті з Вас, хто добровільно заявить, що прагне тут залишитися. Ми їм гарантуємо повну свободу, безпеку і однакові права нарівні з усіма громадянами української національності».
Численні звіти ОУНівського підпілля та загонів УПА про антипольські акції свідчать, що знищення поляків або польських колоній відбувалося через факти співпраці поляків із німецькими окупантами чи радянськими партизанами проти українського населення. Знищували також членів озброєних груп (комбатантів (ветеранів польської армії – прим. О.Т.)), які боролися проти українського націоналістичного підпілля, а також мешканців населених пунктів, які слугували базами для радянських партизанів. Про жодне викорінення польського народу на західноукраїнських землях не йшлося…».
А що ж ми, нинішні? Для нас насправді важливо призабути українську кров, рясно випущену у тому числі «проклятими солдатами»?! Чи «за шмат гнилої ковбаси» (чи то пак – «карту поляка» – ми готові бігти «вовчими стежками» забуття? Подалі від власної Історії та Пам’яті!!!
То з ким, за що і якими стежами будемо бігти, шановні співвітчизники?

  • Петро Воля

    От тобі і простітути! А ми їх шукаємо в київських кабінетах.

  • Петро

    І оці плять моральні уроди ще намагалися Саакашвілі в чомусь звинувачувати? Да це свинота, яка всіма своїми діями намагається дорватися лише до корита і більше нічого!

X