Коли в липні депутати районної ради преспокійно проголосували за фактичне закриття школи в Старій Мощаниці, всі говорили, що діти не постраждають, що все буде добре. Відділу освіти було запропоновано розробити механізм забезпечення Білашівської школи шкільним автобусом, хоча тут від них практично нічого не залежить – Здолбунівський район не отримав жодного автобуса під час канікул, але нібито має отримати до кінця року – принаймні так стверджує начальник обласного управління освіти Григорій Таргонський.

25А вчора в мережі Фейсбук начальник Здолбунівського відділу освіти Лілія Карпенко написала про те, як двоє діток з Салтанівки (яка досі називається офіційно Підгайне) пішки щодня долають дев’ять кілометрів до Ступно, щоб таки ходити до школи. Насправді це пост совісної людини, якій душа болить за цей кам’яний вік у двадцять першому столітті.

Звісно, проблема так чи інакше вирішиться, і буде шкільний автобус возити діток до школи. Хоча страшно те, що це єдині школярики в цьому селі. Вся ця «оптимізація» благополучно довершує справу, започатковану ще в сімдесятих роках минулого століття радянськими ідеологами – неперспективні села приречені на вимирання і зникнення з карт. Звичайно, цей процес має й об’єктивну складову – світ таки глобалізується, кількість сільського населення зменшується. Але таке враження, що хтось дуже зацікавлений у продовженні радянської політики добивання села. А страшенно реформаторська постмайданна здолбунівська влада байдуже споглядає за процесом, розводячи руками – «а що ми можемо зробити»…

Ну й іще одна складова. Вчителі міських шкіл, які мітингують і судяться, бо вважають, що за їхній рахунок фінансують сільські невеликі школи, не менш за владу відповідальні за те, що відбувається з дітьми з Салтанівки.  Адже мають розуміти, що вимагаючи кращих умов для себе, тим самим погіршують їх іншим. Ні, я за гідні зарплати вчителів, за всі можливі надбавки і премії. Проте вимагати цього всього треба на рівні держави, а не гризтись за кістку, кинути вниз з високих київських пагорбів.

X