Щороку в березні здовбичани збираються на Микитових Ровах згадати тих, хто кілька десятків років тому тримав оборону від одвічного ворога тут, на нашій славній Волині.

Ось як описав сьогоднішнє вшанування в Здовбиці директор Здолбунівського музею Олег Тищенко: «Рівно 75 років тому спроба вийти без бою за межі села Здовбиці для українських бійців Руху Опору закінчилася криваво: із наперед підготовлених кулеметних та мінометних позицій Внутрішні війська НКВД за декілька годин практично знищили особовий склад здовбицької теренової сотні УПА…
Це була “прелюдія” Гурбенської битви, коли через місяць у тому ж 1944-му майже 35-тисячне угруповання НКВД затисне в “котлі” майже 5 тисяч вояків УПА і цивільних (понад дві тисячі мобілізованих упівців не встигли отримати зброю!)! Одначе: підготовлені завчасно позиції УПА на Гурбах забезпечили не лише трагічний – героїчний опір повстанців, які знищать декілька сот енкаведистів у відкритому бою… Трупи вбитих російських карателів таємно потім ховатимуть на цвинтарях Рівного, Здолбунова, Острога, Дубна…
Чому здовбицька сотня вирішила не приймати бою в селі – зрозуміти не тяжко. Більшість із них – були здовбицькими, а значить мали тут матерів, батьків, братів, сестер, діток…
У тому страшному знищенні 21 березня загине 44 місцевих повстанці й ще два десятки українців з УПА – немісцевих…

За їх знищення командири взводів і рот ВВ НКВД отримають чергові звання та медалі… Родини загиблих – витягуватимуть підводами без коней, на ряднах трупи чоловіків, братів… Як ось мама Ігоря Солтиса, котра прикопала надвечір чоловіка (Палладій Солтис – загиблий заступник командира сотні з бойової підготовки), а вночі через добу чи через дві – тягнула до цвинтаря… Її діти ще довгі роки вкривалися від холоду чорним кожухом батька, у якому на грудях були старанно зашиті дірки від куль…
Розпочалося усе з панахиди за загиблими у Здовбицькому Свято-Михайлівському храмі (дяка священику та старості, церковним активістам). Перд постаментом у Ровах під час вшанування пам’яті загиблої сотні – тут були присутні родичі чи близькі тих Героїв… були також представники влади, громада та юні пластуни…
Головний акцент у промовах – не забувати; пам’ятати той другий прихід “русского міра” в Україну, в Здовбицю…

Ну, і звісно – вшановувати пам’ять не лише промовами – опорядженням, а можливо й створенням в Микитових Ровах Пантеону Героїв за зразком Гурбів… Адже якби справа була лише в Богові й православ’ї – після своєї служби Божої в Микитові Рови підтягнулися б й інші здовбичани; з іншої церкви; серед них теж родичі загиблих у 1944-му та репресованих… Втім, схоже, вони підтягнулися 17 березня не в Рови – до РІвного – на марш “православних”…
Вам і тепер не здається, що Історія має вперту властивість – повторюватись…

X